Розділ «ІІІ»

– Хіба ми своєю волею йдемо? – відповів колишній козак похмуро. – Йдемо туди, куди нас женуть, як отару. Кажуть, ніби на Низ, запорожців карати за те, що дали притулок Хмельницькому.

– Невже ж ви будете бити на своїх?

Драгун оглядівся, чи немає поблизу когось з шляхти, й нахилившись до Микити, сказав пошепки:

– Чортового батька примусять вони мене, бити на своїх. Нехай тільки дійдемо до Дикого Поля, то я так чкурну, що мене й вітер не вловить... Та й не один я!..

Микита не мав часу довго балакати з товаришем, бо знав, що Пріся й мати без нього неспокійні і, попросивши Дороша, щоб той як-небудь подав йому звістку про дальші події у війську, попрощався з ним.

Наблизившись до своєї хати, козак побачив, що до їхнього двору під’їзджає ціла хоругов польських уланів, і чув, як хорунжий, одрізнивши десять вершників, наказував їм розташуватись у дворі й у хаті на мешкання.

Почувши про таку напасть, жінки сплеснули руками, Микита ж, заступивши двері хати, почав доводити хорунжому, що це двір козака, по закону ж козаки вільні від перемешканя по їхніх хатах польського війська.

Хорунжий зразу розпалився, вилаяв Микиту хлопом та зрадником королеви звелів пустити його в хату.

Не маючи сили змагатися з узброєним військом і сподіваючись, що польське військо перестоїть у Корсуні недовго, Микита змовчав і відступився від дверей.

Хорунжий Квицинський був ще молодий шляхтич, а проте вже розбещений розпустою та ласощами життя. Невисокий з себе, русявий, з ледве помітними вусами. він складався б навіть на хлопя, коли б у погляді його очей не відбивалися всі десять смертних гріхів. Походженням з Великої Польщі, він мав Україну за завойовану Польщею землю, на всіх же українців, однаково, чи на посполитих, чи на козаків, дивився, як на хлопів польської шляхти.

То ж бо!.. – сказав з погрозою шляхтич, проходячи повз Микиту в хату. Гляди, щоб не нагодували тебе канчуками!

Галаган мовчки стиснув кулаки й пішов слідом.

Здибавши в хаті жінок, шляхтич зразу уп’явся очима в Прісю.

– Яка красуня!.. Слово гонору, я ніколи не бачив поміж хлопками такої вроди!

Кажучи це, він наблизився до Прісі й хотів узяти її за підборідця, але Пріся відхилилася, а Микита хутко заступив її, вхопивши хорунжого за руку.

– Не руште, пане! Це моя жінка!

– Ах ти, нахабний хлопе! – скрикнув Квицинський, відскочивши. – Ти насмів підняти руку на шляхтича? За це тебе треба провчити канчуками. Гей, улани!

Микита зрозумів, що хорунжий звелить його катувати, й рішивши краще вмерти, ніж зазнати ганьби, метнувся до дверей своєї світлиці, щоб ухопити шаблю.

Зрозумівши, що буде лихо, жінки зарепетували. Пріся з галасом кинулася до чоловіка, а Ганна простягла руки до шляхтича:

– Вельможний пане, пробачте! Ми ж не хлопи, ми козацького роду з діда й з прадіда. Ми не звикли, щоб з нами так поводилися!