Розділ «ОПОВІДАННЯ СЬОМЕ (РОКИ 1776-1828). ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛІ»

Разом з тим Потьомкін хотів показати цариці запорожців і викликав Сидора Білого та Головатого з ватагою запорозьких вершників назустріч цариці у Кременчук. Тепер він мав уже певні заміри піднести наново Військо Запорозьке з умовою тільки, щоб не вертати йому Запорожжя, а дати землю під Військо або у Прогноях, або на Тамані.

Певно, за згодою Потьомкіна Білий, Головатий, Легкоступ та ще деяка запорозька старшина скористалася випадком і року 1787 подала цариці у Кременчуці прохання про відновлення Війська Запорозького, а під час дальнішої царициної подорожі запорожці складали біля неї почесну варту і гарцювали біля її карети.

Прибувши водою до Романкова, цариця поїхала далі берегом. У Кодаку зустрілась з німецьким цісарем, а заклавши у Катеринославі собор, проїхала до Ненаситецького порога і з скелі Монастирка любувалася, як запорожці проганяли через поріг її флот, дякувала їм і була дуже до запорозької старшини ласкавою. Коли цариця поверталася з Таврії, запорожці знову-таки бігли кіньми побіля її карети аж на Полтавщину.

Тим часом почало складатися на війну Росії з Туреччиною, і Потьомкін, котрому цариця доручила начальство над всім російським військом, зрозумів, як дуже потрібні були для війни з турками запорожці. Тільки вони знали всі річки, байраки й шляхи за Бугом та на Буджаку, де мала одбуватись війна. Тільки вони знали військові звичаї турків і вміли як вистежувати їх, так і нападати несподівано. Щоб залучити запорожців у російську службу, він оголосив по всіх запорозьких землях, що доручає запорозьким старшинам Сидору Білому та Антону Головатому збирати всіх запорожців на «козацьку» службу.

На заклик Потьомкіна одгукнулося чимало запорожців, і першим прибув до нього у Єлизавет з півсотнею товариства полковник Війська Запорозького Харко (Захар) Чепіга. Потьомкін дав і Харкові одкритого листа на збирання у козацьку службу бувших запорожців і «всяких вільних людей», і не тільки на Запорожжі, а ще й за Бугом; в січні ж року 1788 князь доручив йому полковницького пернача на ознаку його прав. З тим перначем Чепіга їздив за Буг, бачився з своїми колишніми товаришами і умовляв їх переходити на російську сторону. Чи вдалося старому полковникові побувати на Запорозькім Коші у Сейменах – невідомо, але він бачився з військовим осавулом Задунайського Коша і мав з ним більш-менш офіціальну розмову.

Лаштування турків до війни з Росією збентежило задунайських запорожців. їм доводилося битися за бусурманів проти одновірних християн, і це багатьом мучило сумління, коли ж Чепіга ще порозказував, що Потьомкін знову збирає під свою руку запорожців і що таким чином задунайським запорожцям доведеться бити на своїх товаришів, то чимало хто з запорожців почав вагатися, на чий бік стати. Такий настрій запорожців відбився навіть у пісні.

Ой, наробили там славні запорожці та великого жалю:

Що не знали, кому поклонитися – та которому царю,

Ой, поклонилися турецькому – під ним добре жити,

А за все добре, за одне недобре – що брат на брата бити.

До такого настрою задунайських запорожців прилучилася ще й туга за Україною і своєю родиною, бо чимало запорожців, котрі поприходили на Дунай з України й Запорожжя за останні десять років покидали, тікаючи од кріпацтва, своїх милих або жінок та дітей. Про таку тугу народ склав багато пісень, з котрих подаємо дві:

Ой, там за Дунаєм —

Крутим бережечком,

Ой, там розмовляє

Сокіл з козаком:

«Ой, ти, соколоньку,

Ти, братику мій!

Чи не був ти, брате,

В моїй стороні?

Чи не був ти, брате,