Розділ «ОПОВІДАННЯ П'ЯТЕ (РОКИ 1710-1734). ЗАНЕПАД ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО»

Тепер місце, де була Олешківська Січ, засипане пісками та обсаджене лозою, так що замість січових руїн можна бачити тільки самі кучугури й шелюги.

По весні року 1727 цариця Катерина І зійшла з світу, і політика російська враз перевернулась. При недолітньому цареві Петрі II владу у державі спершу забрав до своїх рук Меншиков, а пізніше Долгорукий. Обидва вони були ворогами Малоросійської Колегії. Ту Колегію враз було скасовано, а всемогутнього на Україні Вільмінова притягнено до суду, на літо ж року 1727 на Україні були оповіщені вибори нового гетьмана, причому російський уряд застеріг українську старшину, що ніхто інший не буде затверджений на гетьманському уряді, як тільки полковник Миргородського полку Данило Апостол.

Українська старшина і взагалі громадянство, не розуміючи того, що повернення на Україні до старих порядків зроблене не з переконання у потребі такого повороту, а тільки з ворожнечі до вельмож, що стояли біля влади за часів Петра І, раділи, мов діти, і чутка про полегкості на Україні скоро дійшла й до Січі Запорозької і підняла там вплив Малашевича та прихильників російської зверхності, так що того ж року, 19 жовтня, кошовий отаман Павло Федорів за згодою товариства послав до нового гетьмана листа з проханням клопотатись про те, щоб цар прийняв запорожців під свою руку.

З тих заходів знову нічого не вийшло. Росія не хотіла воювати з Туреччиною, а через те й не хотіла прийняти у свою владу Запорожжя; проте, маючи на увазі, що відносини Росії до Туреччини взагалі погіршали ще з часів походу царя Петра на персів, російський уряд визнавав корисним під час війни з турками мати запорожців на своєму боці і через те перестав надалі дратувати їх, як дратував до того.

Кривда запорожцям од татар

Тут, на Запорожжі, сталася подія, що, зрештою, повернула запорозьке життя у російську течію і назавжди знищила в серці Гордієнка надію зберегти автономію Запорожжя під протекцією кримського хана та турецького султана.

У грудні 1727 року Калга-султан (друга особа після хана) прибув до Бугу і звелів всім ватагам запорожців, що були там на рибальстві та полюванні кількістю до 2000 душ, покинути все і йти за наказом хана з ним на Буджак утихомирювати тих мурзів, що неначебто повстали проти хана. Запорожці послухали Калгу-султана і разом з тими татарами, що були під його рукою воювали Білгородську орду. Але через якийсь час виявилося, що Калга-султан робив все те не за наказом хана, а повставши проти його влади. Слідом за тією чуткою на Буджак прибув сам хан з невеликим військом і, захопивши Калгу-султана до своїх рук, вирядив до Стамбула на страту, запорожців же, одібравши од них зброю, звелів продати у неволю на галери.

Вихід запорожців з Олешок

Коли чутки про цю подію розійшлися по всіх річках та лугах Запорожжя, то зрозуміло, що все товариство надзвичайно обурилось проти татар і проти всіх прихильників татарської зверхності. Тим часом на Січі, де пробувало здебільшого старе козацтво, що ненавиділо московські порядки, за невеликий час до того прихильники татарської зверхності взяли гору і 23 травня 178 року знову обрали кошовим отаманом Костя Гордієнка. Тоді вороги бусурманської зверхності, згуртувавшись на Самарі, рішили силою одібрати од Гордієнка клейноди. Під проводом завзятого ворога бусурманів – старого Івана Гусака вони, сівши на 40 байдаків, прибули в Олешківську Січ, скликали там раду і почали дорікати Гордієнкові за те, що призвів Військо Запорозьке до такої недолі й ганьби, що татари не тільки знущаються над запорожцями, а навіть продають їх у неволю. Коли ж Гордієнко і бувший кошовий отаман Карпо Сидоренко почали говорити про те, що російські канальські роботи гірші за турецьку каторгу, то прихильники Гусака й Малашевича Сидоренка побили, а од Гордієнка одібрали клейноди, а самого забили в кайдани.

Після того, забравши владу до своїх рук, прихильники московської зверхності, погромили у Січі всі крамниці й шинки, забрали з церкви всі святощі і, підпаливши всі січові будинки, перевезлися під Кизикерменем через Дніпр на правий берег і пішли на місце Старої Січі та устя Чортомлику. Там запорожці вибрали кошовим отаманом Івана Гусака і розіслали по всіх кутках Запорожжя звістку про перехід Коша на старе місце.

Зараз після того Іван Гусак вирядив до Петербурга посланців з проханням, щоб Військо Запорозьке було прийнято під російську зверхність, та тільки й на цей раз, замість відповіді на прохання Коша, був виданий наказ гетьманові і всім пограничним начальникам, що пускати на Україну можна тільки поодиноких запорожців, коли б же вони наважились перейти Орель цілим військом, то їх треба одбивати назад за кордон оружною рукою. Проте на словах запорозьким посланцям сказали, що, як трапиться нагода, то їх приймуть-таки у підданство.

Коли на Січ дійшла звістка про те, що цар запорожців не приймає, то через опаску помсти з боку татар та турків за зраду, запорозьке товариство почало хвилюватись і погрожувало кошового Гусака вбити за те, що призвів Військо до такого непевного становища. Через те Гусак з купою своїх найближчих приятелів втік потайно з Січі і хотів через Гетьманщину прибути у Київ до воєводи графа Вейсбаха та його було припроваджено до гетьмана.

Після втечі Івана Гусака очі всього Запорожжя знову звернулися на Костя Гордієнка. Тільки він один своїм впливом на хана міг зрятувати Військо Запорозьке од султанського гніву. Ланцюги були зняті з Гордієнка зараз же після того, як Кіш перейшов на Базавлук, і він ще й під час кошевства Гусака жив на Січі вільно і у пошані, тепер же, лишившись без кошового отамана, запорожці знову було обрали кошовим Гордієнка, але він, може, через свої немалі роки, а може, через пережиту тяжку од товариства образу рішуче одмовився од кошевства. Коли ж січове товариство почало просити його послужити громаді і погодити знову Військо з ханом, Гордієнко зараз же забув свою образу, не хотів помщатись і, поїхавши у Бахчисарай, заспокоїв хана, сказавши, що запорожці покинули Олешки тільки через те, що їм не до вподоби та місцевість, а що все-таки вони лишились на своїх одвічних землях і не мають на мислі ухилятися од ханської протекції.

Хоч Гордієнкові й пощастило полагодити відносини запорожців з ханом й султаном, а проте останній через який час прислав бендерського пашу подивитись, яку будову роблять запорожці на усті Чортомлику, і врешті наказав, щоб запорожці перейшли з Січчю далі од російського кордону. Змушені знову покинути Стару Січ, запорожці все ж таки не схотіли повертатись у піскуваті Олешки, а року 1730 осіли Січчю на усті річки Кам'янки, з котрої їм було зручніше, ніж з Олешок, приєднатися при нагоді до російського війська.

А події справді йшли до такого єднання: 25 червня 1731 року цариця Анна Іванівна видала графу Вейсбаху указ на збудування цілої низки кріпостей од устя Самари по Орелі і до Дінця. І от граф, обмірковуючи, як обороняти ту «Українську лінію», дійшов думки, що найкращою обороною її були б запорожці, котрі й заступали Україну од татар більше двох віків. Серпня 31 він за згодою з царицею послав кошовому отаманові Івану Малашевичу таємного листа, застерігаючи, що вже наближається час, коли цариця згодиться знову прийняти запорожців у свою службу.

Такий час справді хутко наближався. Року 1733 помер польський король Август II. Після його смерті за польську корону почали змагатись син Августа Фрідріх, котрого підтримували Австрія й Росія, та Станіслав Лещинський, якого хотіла сама Польща та підтримувала Франція. Лещинський, шукаючи собі підпори, звернувся за поміччю до турецького султана, кримського хана та кошового отамана Війська Запорозького Малашевича. Не знаючи, як викручуватись, Малашевич звернувся за порадою до російського фельдмаршала Мініха, а той вдався до цариці, радячи їй скоріше прийняти запорожців під свою протекцію, не довести їх до служби ворожій стороні. От 31 серпня 1733 року на Січ була послана царицина грамота, котрою провини запорожців прощались і вони приймались у російське підданство.

Певно, що та царська милість не впала б на Гордієнка, одвертого й запеклого ворога російської держави, та він не дожив до того дня, коли Запорожжя віддавалося на ласку цариці. Він помер у Кам'янській Січі 4 травня 1733 року. Січове товариство, пригадуючи одверту душу, завзяття й лицарство свого кошового отамана, поховало його, як годилося лицареві, з мушкетною пальбою і на північ од Січі, де було січове кладовище, насипало над його домовиною таку саму могилу, яка була насипана над домовиною Івана Сірка у Чортомлицькій Січі. Та могила і хрест над нею збереглися й до наших часів над Козацьким Річищем (дніпровою протокою) недалеко села Кам'янки на Таврії.

Другий вихід на Базавлук

На початку року 1734 сталася рішуча хвилина. Кримський хан вимагав од кошового отамана Івана Білецького, щоб запорожці йшли у Польщу на поміч королю Станіславу Лещинському, а це означало, що запорожці повинні були б воювати проти російського війська, бо воно вже було у Польщі і руйнувало маєтності прихильників Лещинського.

При тій нагоді Білецький рішив одверто стати на бік православного царя. Щоб одвести ханові очі, він з кількома тисячами війська вийшов до Бугу неначе для того, щоб сполучитись з ханом, справді ж з дороги повернув назад і попрямував на Базавлук, а Малашевич, за умовою з ним, перевів тим часом все останнє військо з Кам'янської Січі теж до Базавлуку, і все Військо Запорозьке, сполучившись там, 31 березня заклало над річкою Підпільною Нову Січ, всього на одну милю нижче Старої Січі проти Базавлуку.