Розділ «ОПОВІДАННЯ ДРУГЕ (РОКИ 1590-1648). БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПІД ПОЛЬЩІ»

Оттоді ж то козаки, друзі-молодці, добре дбали,

Од сну уставали,

Руський отче наш читали,

На лядськії табори наїжджали,

Лядськії табори на три часті розбивали,

Ляхів, мостивих панів, упень рубали,

Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішали,

Віри своєї християнської у поругу на вічні часи не подали.

Року 1647 здійснення замірів Хмельницького прискорилося через тяжку кривду, яку він зазнав од польського пана Чаплинського. Той пан, взявши з собою два десятки озброєних харцизів, одняв у Хмельницького його батьківщину – село Суботів і при цьому забив на смерть канчуками меншого сина Хмельницького, а молодицю Хмельницького (другу жінку) взяв собі коханкою. Так польські пани робили звичайно з козаками, і коли Хмельницький кинувся скаржитись коронному гетьману, так той ще й до в'язниці його вкинув. На щастя Богдана, приятель Хмельницького полковник Кричовський випустив його з в'язниці, і Хмельницький разом з сином своїм Тимошем втік на Запорожжя.

У місяці грудні року 1647 Хмельницький опинився на руїнах Томаківської Січі, на острові Буцькому, де купчилися непокірливі запорожці, і, прихиливши їх на свій бік, поїхав на Микитин Ріг до коша. Тим часом польська залога в Січі дістала наказ захопити Хмельницького і скарати на смерть. Тільки й січова запорозька старшина вже знала про заходи Богдана і, співчуваючи йому, перестерегла втікача про смертний йому присуд від польського уряду.

Поляки не встерегли того, коли Хмельницький прибув на Січ, коли ж про те довідались, то він разом з сином та десятком побратимів тікав уже конем у Крим. Польська залога у три сотні жовнірів і п'ять сот реєстрових козаків кинулися доганяти Хмельницьких, та тільки чутка про покривдження військового писаря та засуд його до смертної кари вкрай обурила і запорожців, і тих реєстрових козаків, що гналися за ними разом з поляками, так що коли під час мандрування у Крим два прихильники Хмельницького приєднались до реєстрових козаків і почали їх умовляти не помагати полякам, реєстрові козаки забунтували, кинулися на поляків і почали з ними битись. Поляки стали тікати назад, на Січ, та тільки запорожці й там уже повстали і всіх їх повистинали.

Вчинивши розправу з польською залогою, запорожці почали викопувати з пісків старі гармати, витягали й становили їх знову на січових окопах, і скоро луна од вибуху гармати з січової башти рознесла по Великому Лугу звістку, що на Запорожжі знову прокинулась воля. Великий Луг ожив: з усіх островів, з проток, з лиманів та несходимих нетрів поспішалися човни з козаками, лугарями та степовиками; у плавнях же застукотіли сокири – козаки справляли нові чайки і витягали з очеретів старі, поховані десять років до того.

За зиму запорожці зібралися до війни й озброїлися, а по Україні розпустили окремих товаришів, щоб несли по селах і городах чутку про те, що пани порушили волю короля і що на весну запорожці прийдуть визволяти Україну од панської неволі. Тим часом Хмельницький прибув у Бахчисарай до хана і почав умовляти того, щоб дав помочі козакам на поляків. Хан згодився, та, не ймучи ще Хмельницькому віри, послав з ним на Запорожжя тільки перекопського мурзу Тугай-Бея з 4000 татар.

Квітня 18 року 1648 Хмельницький, лишивши Тугай-Бея на Базавлуку, наблизився до Січі. Звістка про ханську поміч прибула на Січ ще раніше, і тепер запорожці зустріли Хмельницького урочисто, з гарматною пальбою. а на другий день кошовий отаман Війська Запорозького скликав велику раду. На тій раді Хмельницький у довгій натхненній промові змалював тяжке становище України, поневоленої поляками, і занепад православної віри, утиснутої унією. Нагадав про всі кривди, яких зазнало козацтво од поляків, про замучених гетьманів: Підкову, Наливайка, Сулиму та Павлюка і запалив серця запорожців жагою помсти. «Або вмерти, або перемогти поляків!» – така була постанова ради. Богдана Хмельницького козаки одностайно обрали гетьманом і доручили йому клейноди Війська Запорозького.

Приймаючи булаву, Богдан знав, що вороги його вже не сплять, що Потоцький зібрав 30 000 польського війська у Кoрсуні і дві частини того війська послав на Запорожжя, а саме: 12 000 жовнірів послав під проводом свого сина Степана кіньми степами, а 6000 реєстрових козаків, з Барабашем та Ілляшем, послав Дніпром на човнах.

Щоб не дати ворожим військам сполучитися і не пустити їх до Січі, гетьман 22 квітня, маючи біля себе 8000 запорожців та 12 поганеньких гармат, пішов з Січі назустріч Потоцькому, побратимів же своїх. Ганжу та Джеджалія, послав понад Дніпром, щоб перестріти реєстрових козаків і умовити їх стати одностайно з запорожцями на поляків.

Зблизившись з польським військом біля річки Жовті Води і діставши од Ганжі звістку, що реєстрові козаки вагаються і хочуть почути слово самого Хмельницького, він вихором линув до Кам'яного Затону, де Ганжа перестрів реєстровців, звернувся до козаків з промовою, розкрив їм очі на польські кривди і так вплинув на реєстрових козаків, що вони тієї ж ночі повбивали всю свою польську і сполячену старшину (ляхів та недоляшків) – вбили й Барабаша та Ілляша Караїмовича і приєдналися до замірів Хмельницького.

Коли гетьман повернувся з Дніпра до свого табору на Жовтих Водах. поляки почали вже наступати на запорожців і понад річкою одбувалися герці та дрібний бій. Хмельницький зараз же повиводив запорозькі полки з табору і, оголосивши радісну звістку про те, що на поміч запорожцям зараз прибудуть реєстрові козаки, повів своє військо на польські окопи, що були пороблені попереду табору. Травня 5 почався великий бій. Запорожці мали стару зброю, були обідрані й голі, бо за десять років, що не ходили на Чорне море, Військо Запорозьке зовсім зубожіло: поляки ж красувалися своїм пишним вбранням, мали добрі гармати. Проте запорожці. незважаючи ні на що, з завзяттям кинулися на ворожі окопи і, добувши їх, почали заганяти поляків у самий їхній табір.

Серед того бою зі сходу встала велика курява: то татари везли на своїх конях реєстрових козаків. Побачивши ту куряву, поляки гадали, що то їм іде поміч, і раділи, що знищать усіх запорожців; коли ж побачили, що реєстровці, замість того щоб напасти на запорожців, почали з ними брататися. зразу занепали духом і стали радитись, що чинити.

Хмельницький скористався з легкодухості польської шляхти і намислив зробити з поляками те, що вони зробили з козаками на Солониці року 1596. Він викликав до себе з польського табору посланців, частував їх вечерею, запевняв, що зовсім не бажає проливати задарма крові, а вийшов з Січі тільки, щоб оборонятись, знаючи, що польський уряд засудив його до смертної кари. Наприкінці він сказав, що охоче дозволив би польському війську йти назад на Україну, та тільки боїться, щоб поляки самі на нього не напали, і через те просить, щоб поляки на доказ того, що не будуть нападати на козаків, віддали йому свої гармати.