Розділ «Велика, Мала і Біла Русь»

Гетьманське правительство тримається потім і далі в зносинах своїх з Москвою сеї титулятури. В грамотах, виготовлених до московського правительства, що мало повезти українське посольство, гетьман також титулує царя новим титулом. Грамоти мають дату «з Чигирина 17 дня февраля», але ведуть свій початок правдоподібно ще від переяславських нарад. Се само по собі правдоподібно, бо рішено се посольство було тоді й на се ж вказує та обставина, що в посольство включено депутацію переяславської міської громади. І знов не безінтересно, що коли се українське посольство прибуло до Москви – в царськім указі з 11 березня, що уставляв церемоніял його вїзду до Москви на другий день, цар Олексій титулується «царем і в. князем всеа Русій», а в церемоніялі авдіенції сьому посольству, визначеної на день 13 березня, він прописаний своїм, так би сказати, українським титулом: «Государь, царь и вел. князь Алексій Михайловичъ всеа Великія и Малыя Росіи самодержецъ, указалъ быти у себя государя на дворі запорожскаго гетмана Богдана Хмелницкого посланникомъ, Самойлу Богданову да Павлу Тетері съ товарищи» – і далі слідує програма авдіенції.

III

Я підчеркую сю подробицю, що новий двохчленний титул вийшов з кругів гетьманських і військових, хоч підданий їм був, мабуть, людьми духовними, чи духовного виховання, котрих було в військових кругах безчисленно. Бо, якби не факти, то можна було б a priori здогадуватися, що він пішов з кругів єрархічних, тому що находження сього титулу без сумніву єрархічне.

З'явився він, як відомо, з поділом старої київської митрополії в XIV в. Коли в перших роках XIV в. відокремлено від неї галицьку митрополію, вона тоді ж одержала назву «Малої Руси», чи в грецькій формі «Малої Росії»,. Тим відріжнювано її від митрополії «всеї Росії», звязаної традиційно з Київом, хоч фактичний осідок митрополита перенісся до земель Ростово-суздальських, до Володимира і Москви. Тоді ж термін «Малої Руси» став переноситись і на области, що входили в склад сеї вилученої митрополії, як означення територіяльне, політичне. Так уже в 1330-х рр. Галицько-волинська держава зветься Малою Русю, і кн. Юрій Болеслав в грамоті 1335 р. називає себе dux tocius Russie Mynoris, a в звісній петиції до царгородського патріарха 1371 р., галицькі бояре, виступаючи в справі відновлення галицької митрополії в імени короля Казимира, називають його «королем Ляхії і Малої Росії».

Одначе поняття сеї «Малої Росії» зовсім не визначалось виразністю, тому що за весь час істнування сеї митрополії Малої Росії зіставалось непевним. То її фактично касовано, то наново відновлювано, в розмірах дуже відмінних, в залежности від політичних комбінацій. В додатку ще поруч неї вела таке ж непевне істнування «митрополія Литовська», яка теж, в залежности від політичних відносин, то протягала свої претензії на Київ, Турово-пинські землі і навіть Волинь, то вступалась і полишала своє місце саме митрополії Малої Росії. Через се в поняття «Малої Росії» то включався Київ і Турово-пинські землі, то воно обмежалось фактично на землях Галицько-волинської держави.

Таким чином на протязі XIV в. термін «Малої Росії» не встиг відповідно стверднути і викристалізуватись, а в XV віці й зовсім зник з видовні, тому що єрархічний зв'язок між обома митрополіями («Малої» і «всеї Руси») розірвався спочатку через розрив єрархічного зв'язку з царгородським патріярхатом з боку західньої митрополії, а потім так само і східньої. Митрополити східні і західні, ігноруючи один одного, однаково титулували себе митрополитами «київськими і всеї Руси» , і з тим, виявляючи свою єрархічну основу, виходить з уживання взагалі й термін «Малої Росії».

Випливає він наново, коли київським митрополитам прийшлось зав’язати зносини з московським правительством, головно задля грошевих і всяких інших підмог з московського скарбу. З огляду, що московські митрополити, а потім патріярхи писались титулом «всеї Руси», київським митрополитам незручно було писатись в листах до московського правительства тим титулом, який вони уживали у себе дома – «митрополита київського, галицького і всеї Руси». Уживаючи далі в усіх инших випадках сього титулу, титуловані так своїм правительством, вони в листах до московського правительства починають себе наново титулувати митрополитами «Малої Росії». Так напр. Петро Могила, титулуючи себе (і так титулований завсіди у себе) митрополитом київським, галицьким і всеї Руси, в своїх грамотах до московського царя пише себе «митрополитом київським, галицьким і всея Малої Росії». Паралельно сьому зявляється в уживанню і термін «Великої Росії» і навіть «Великороссіи» для православних московського патріярхату. Київські книжники 1620-х рр. напр. уживають сього терміну, коли приходиться відріжняти свою, зближену до народньої мову і протиставляти її старій словянській мові, уживаній в московських виданнях.

Титулом «Малої Росії» титулував митрополита і боярин Бутурлін, приїхавши до Київа після Переяславської умови, 16 січня 1654 р.:

«Божіею милостію великій государь, царь и в. князь Алексій Михайлович всеа Русіи самодержецъ  васъ, преосвященнаго Селивестра, митрополита кіевского, галицкого и всеа Малыя Россія, и епископа черниговскаго и архимандрита печерскаго и весь освященный соборъ… велілъ спросить о вашемъ о спасенном пребываніи»… Але митрополит Сильвестр Косів титулує царя в своїх промовах старим офіціяльним титулом, «самодержця всея Руси», і тим чином засвідчує свою непричетність до проголошення його «государем всея Великія і Малыя Руси», що сталось перед тим в Переяславі.

Се й зрозуміло вповні. Митрополит Сильвестр не брав ніякої участи в переговорах з Москвою про перехід України під царську руку і всяко відгребався від якої-небудь причетности до сеї справи. В його очах вона, очевидно, була небажаною й небезпечною політичною авантюрою. Будучи єрархом могилянського типу, він і по складу своїх понять і з огляду на свою позицію не міг квапитись на се. Подібно, як і Могила, він високо цінив правительственну санкцію, одержану православною церквою від короля Володислава і пильнуючи високо тримати канонічний престиж своєї єрархічної власти, з другого боку вважав потрібним держатись кріпкої лояльности супроти польської корони і не брати ніякої участи в яких-небудь двозначних і явно ворожих виступах супроти неї. І він, і взагалі єрархічні верхи київські, весь час стояли осторонь від козацького повстання, нічим не підчеркуючи своєї солідарности з ним. І коли тепер козацька політика вступала в нову фазу – повного розриву з польською короною і зєднання з московським царством, се, кажу, була в його очах тільки прикра авантюра, яка ставила митрополію і його самого в дуже трудне становище. Справді, можна вірити оповіданням свідків-киян, що митрополит і духовенство, стрічаючи московських послів у Київ і «за слізми світу не бачили, а митрополит від жалю аж обумерав».

Чим би не скінчилась справа прилучення козацької України до Московщини, воно грозило розірвати митрополію і ставило перед київськими митрополитськими кругами прикру дилему: або зістатись при Москві й стратити звязок з західно-українськими і білоруськими землями, які зіставались в володінню Річи Посполитої, або покинути Київ і зріктись східних українських єпархій, які зіставались під гетьманським рейментом. Коли московські посли, приїхавши до Київа, поручили митрополитові прислати до присяги цареві своїх людей, він, і так само печерський архимандрит, рішучо сього відмовили, толкуючись тим, що се могло викликати репресії польсько-литовського правительства против православних тамошніх єпархій. Коли московські воєводи хотіли зайняти церковні ґрунти під Київську кріпость і відзивались до лояльности митрополита, він рішучо відмежувався від усяких звязків з московською зверхністю. Він заявив, що під царську руку не просився, посольств від духовенства про се не посилав, «живе з духовенством сам собою, під нічиєю властю», був підданим королівським, а в будуччині під чиєю властю Бог йому звелить, під тою й буде, і зовсім не вірить тривкості московської зверхности («почекайте, та й ждіть собі скорого кінця!»).

При таких настроях і такій тактиці, розуміється, митрополит і взагалі єрархічні верхи не могли бути ініціяторами плану наділити московського царя титулом «государя Малої Росії», себто українських і білоруських земель, які входили в склад київської митрополії того часу. Ся гадка з духовних, чи освідомлених з єрархічними традиціями кругів могла в тім часі вийти тільки незалежно від єрархічних українських верхів.

IV

Що проголошуючи царя государем «Малої Руси» українські політики признавали йому право зверхности не тільки на ту «Малу Русь» козацьку, за якою потім ся назва прийнялась пізніше, а щось більше, – на всі землі Київської митрополії, се само собою можна б було думати, знаючи історію сього титулу. Але можна знайти й більш конкретні вказівки про те.

От напр. перед нами промова звісного ніжинського протопопа Максима Филимоновича, проголошена перед царем в вересні 1654 р. Титулуючи його «всея Великої і Малої Росії самодержцем», висловляє він утіху з того приводу, що Бог дав йому гадку, аби він «расточенныхъ сыновъ русскихъ злохитріемъ лятцкимъ воєдино собралъ, разділенныхъ составовъ воєдино тіло русского великого княженія совокупил,… дабы преславное имя русское въ Малоросіи уничиженно и гноищемъ насильствованія лятцкого погребенное воскресилъ и въ первое достояніе привелъ». Накликає його не пожалувати праці «ради освобожденія толикого правовірного народу христіанского и земли свойственной Русской» з теперішнього її упадку. Описавши мізерний стан Київа й Чернигова, додає: «что реку о львовской земли, Подолской, Покутцкой, Подгородской (читай Подгорской), Поліской, Білоруской и о ихъ широкихъ княжествахъ, славныхъ городахъ, в них же при державі в. князей русскихъ не токмо многое множество людей русскихъ, но и благочестіе яко кринъ процвітане», і т.д. «На кого тогда вся Малая Русь толикими бідами отъ супостатовъ иновірных обложенна, ради освобождения все упованіе свое по Господі Бозі возлагаетъ, аще не на ваше царское величество яко дідича, отчича и наслідника своего? Вімы бо, вімы, яко многими неисчетными царствы, государствы, княжествы и землями отъ щедрыя руки Господни пресвітлый престолъ вашего царского величества почтенъ есть. Но Малую Русь, истинную землю Рускую, восточное дідичьство вашего царского величества, яко изгибшую драхму подобаетъ вашему царскому величеству изыскати, яко заблуждшее овча отъ зубовъ жестокихъ звірей вирвати», і т.д.

Тут ясно бачимо, що під назвою «Малоросії», котру цар мав визволити з лядського пановання і взяти під свою руку, українські книжники, що нагородили царя сим титулом, розуміли не тільки козацьку Україну, вже визволену, а всі українські й білоруські землі. Ясно, що в се поняття входить і західня Україна – Поділля, Галичина, земля Львівська, Покуття, Підгіря (Перемищина в тім), і українсько-білоруське Полісся, а може й Підляшшя (себто треба читати: Подліской), і нарешті «Білоруська земля», себто взагалі білоруські й українські землі в. кн. Литовського.

Се й зрозуміло. Великий визвільний український рух 1640-1650-х рр. ставив своїм завданням визволити від лядського пановання не тільки землі українські, а й білоруські, себто всі православні краї Польсько-литовської держави, звязані одністю своїх релігійних, культурних і соціяльних інтересів, єрархічного звязку і спільністю домагань українсько-білоруського демосу. Від перших початків повстання в 1648 р. воно захоплює сусідні білоруські території й ватажки його прикладають всі старання до того, щоб підтримати тутешній рух та звязати його з козацьким, і довго ще потім і пізніше білоруські землі зістаються в сфері українських інтересів: ще Дорошенко вимовлює Україні землі «до Нємана». Віддаючи Україну під царську руку і сподіваючись з царською поміччю довести до краю свою боротьбу з Польщею, гетьман і провідні українські круги могли собі думати, що аж тепер можна буде зібрати всі землі, «де жили руські люде благочестиві і церкви були» безпосередньо під гетьманським рейментом, посередньо під рукою царя як верховного протектора України. Наділяючи його титулом «государя Малої Росії», вони, мабуть, так і мислили, що за поміччю Москви можна буде об'єднати землі київської митрополії, прилучити їх до козацької України, і таким чином цар буде їх зверхником, государем Великої й Малої Руси.

Одначе зараз же, найблизші місяці принесли прикрі розчарування в тих планах, які українські політики покладали на Москву. Цар не хотів вдоволитись тою ролею, яку йому призначили українці – протектора і сюзерена вільної України, який би підпомагав їй своїм військом, користувавсь її поміччю в своїх потребах, щонайвище – побирав з неї титулом свого сюзеренства якусь річну данину і не мішавсь у внутрішні українські справи. Ні, цар хотів правити на Україні, а ті землі, які спільними силами здобували українські й московські війська, він хотів забирати під свою власть, а не лишати під гетьманським рейментом. Се виявилось дуже скоро, вже в літній кампанії 1654 р. на Білорусі, де козацьке військо під проводом Івана Золотаренка вело діло до того, щоб прилучити здобуті території до Гетьманщини і покозачити людність, а московське правительство сього не хотіло й між московськими воєводами і козацькою старшиною почалась явна конкуренція, яка часами доводила й до явних колізій. Те ж саме на другий рік показалось і в спільних козацько-московських операціях, під проводом самого гетьмана і боярина Бутурліна в Західній Україні, і гетьман кінець-кінцем обірвав тут операції та залишив війну, для того, щоб не пустити в тутешні городи московських залог, як того хотіли москалі, а лишити їх свобідними від Москви. Так поясняв гетьман шведському королеві.

І от у сих обставинах наступає нова зміна царського титулу, вже, очевидно, зовсім не з української ініціятиви.

V