Розділ «IX»

У тi часи, по наказу князя Потьомкiна, набирали з запорозьких бурлак три полки пiкiнерiв, так що вiддавши туди Рогозу, управитель сподiвався навiть запобiгти ласки князя.

– Ну, що ж, – сказав управитель прикажчиковi, показуючи на Рогозу. – Сей гайдамака звик воювати, робити ж вiн не вмiє й не хоче. Здамо його в пiкiнери... Можна сьогоднi ж вирядити його у Самар до полковника. Та потавруйте його, щоб всякий знав, що вiн втiкач.

Демко не одповiв i слова, бо розумiв, що всяка балачка тут зайва. Нехай празникують кати його безголов’я, як знають. Милостi вiн не попросить, але й пiкiнером не буде, а знову втече, i або загине, або врятує Галю.

– А їй що?  – спитав прикажчик, показуючи на Галю. Треба й її покарати за те, що переховувала втiкача i сама хотiла з ним утекти!

– Ну, на перший раз, – одповiв управитель, дивлячись на Галю прихильно, – буде з неї двадцять рiзок.

– За вiщо ж? – заплакала Галя. – Що я хотiла втекти з чоловiком, так на теж я у церквi Божiй присягалася скрiзь бути з чоловiком, куди б вiн не пiшов. Де ж у вас правда?

– Ну, ну... годi мене вчити, – гримнув управитель, – а то прибавлю!

З малих лiт Галя не знала не то бiйки, а навiть лайки, її обхопив жах перед соромом i ганьбою катування i у розпуцi вона впала навколiшки:

– Помилуйте! Не робiть менi такого безчестя!

– Ну, коли вона не хоче рiзок, – обiзвався прикажчик,так замiсть того звелiть одрiзати їй косу!

– Косу? – ридаючи скрикнула Галя. – Завiщо ж косу менi рiзати? Хiба я повiя?

– Устань, Галю! – обiзвався до дружини Рогоза. Соромно кланятися катам! Не нам ганьба з того, що лютi вороги знущаються з нас безоборонних! Мордуй мене, кате! – гукнув вiн управителю. – Дери з мене живого шкуру, та тiльки лиши немiчну, легкодуху жiнку!

Не звик управитель чути такi речi од своїх крiпакiв. Йому любо й звично було чути вiд них благання. Вiн любив, коли пiдвладнi йому люди припадали йому до нiг i, як покiрливi пси, цiлували їх. Таким покiрливим вiн часто дарував їхнi провини; гоноровi ж, запальнi речi козака роздратували його.

– Жiнцi за покiрливiсть дарую все... – голосно гукнув вiн. – Гайдамаку ж бийте, поки виб’ється з нього дух, тодi одлийте водою i знову бийте... i так тричi. Якщо видержить та i не помре, так тодi потавруйте його i везiть у пiкiнери, у Самар. Ти ж, красуне, – звернувся вiн до Галi, – їдь додому, та гляди: якщо тiльки твiй чоловiк втече з служби, так зараз же я тебе з кимсь звiнчаю.

Галя ридала, як мала дитина, припадаючи до чоловiка i прощаючись з ним навiки. Нещасна молодиця не мала надiї колись його побачити, бо в тi часи москалi служили, аж поки їх вб’ють або покалiчать.

– Поблагослови сина... – над силу промовила вона, коли Демка вже вели до стайнi.

– Нехай його Бог благословить! – одповiв козак. – Менi ж зв’язано руки i нiяк його перехрестити! А ти, Галю, не вдавай свого серця у розпуку та сподiвайся: я прийду по тебе, хоч iз того свiту.

Тут челядь вiдтягла молоду жiнку вiд чоловiка i її повезли додому, Рогозу ж почали катувати, як наказував управитель, а коли вiн не мав уже сили навiть держати голову, його винесли надвiр i тут коновал наштрикав йому на правiй руцi своїми iнструментами лiтеру «Б», що мала визначати росiйське слово «бродяга», i пiсля того натер порiзане мiсце порохом, щоб порiзи посинiли i їх знать було довiку. Далi Демковi обрили пiвголови i тодi вже замкнули у комору, щоб там вiн вилежавсь, поки трохи погоїться спина.