Розділ «VI»

– Мене рiзками? – вжахнувся Балан. – Та лiше ви вбийте мене або живого вкиньте у вогонь, анiж дамся я над собою так знущатися.

I не тямлячи себе з обурення, старий козак так смикнув свою єдину, прив’язану за спину руку, що мотузки увiрвалися. Та тiльки даремнi були всi змагання: на старого насiла челядь, звалила його на землю i, зв’язавши йому ноги, понесли знесиленого до стайнi, а слiдом по ньому потягли Рогозу, Iвана Луб’яного й Лантуха. I от на стайнi, серед бруду й калу, крiпаки, що вже стеряли в собi iскру Божого духу, почали вибивати дух живого Бога з своїх братiв.

Не стогнали запорожцi пiд руками катiв, бо бiль у тiлi був нiчим, порiвнюючи з мукою душi i серця покривджених. Вони мовчки, мов залiзнi, терпiли мордування, аж поки ставали непритомними.

Старий Балан пiсля катування не пiдвiвся... його непритомного винесли з стайнi i, одливши водою, кинули на вiз. Повкидали на воза й останнiх.

Демко, впавши на воза, сховав своє обличчя в сiнi, бо йому соромно було глянути на Божий свiт... Соромно було почувати себе живим пiсля такої образи... Дiди Луб’яний та Лантух голосно просили собi у Бога смертi; серце ж молодого Iвана палахнуло почуттям помсти i вiн дав собi клятву, що прикажчик заплатить своїм життям за їхню ганьбу.

Коли старого Дмитра привезли додому, знявши з воза, понесли до хати, вiн, зiбравши останнi сили, проказав:

– У курiнь... на пасiку...

Ридаючи, мов дитина, Галя вже оббанювала в куренi скривавлене тiло свого чоловiка i, коли туди ж унесли батька, хотiла доступитись до нього, але вiн спинив її:

– Не руш... Не руш, моя дитино... моя надiя i втiхо... Прийшов мiй час... Тодi, доню, оббаниш моє тiло, як вiдiйде душа моя...

– Тату... таточку!.. – припала до батька Галя. – Не кажiть так... Не покидайте нас сиротами на поталу катам! Ви ще одужаєте i ми кудись пiдемо звiдсiля!

– Нi, доню,.. я просив Господа, щоб Вiн не дав менi жити пiсля смертi неньки нашої Сiчi Запорозької i вiн, милосердний, кличе вже мене до себе. Не вбивайся за мною, в домовинi я не знатиму того знущання, що тут... Про вас тiльки, дiти, болить моя душа. Як ви нещаснi свiй вiк проживете...

Через годину старий запорожець горiв уже, мов на вогнi, i став непритомним, а свiтом Галя, ридаючи, вже споряджала тiло свого замордованого батька на той свiт.