Розділ «III»

– Цур їм, тим москалям! – говорив вiн.– Од них i поли врiж та тiкай, бо без лиха не минеться!

Найбiльше вiн боявся за Галю,– i справдi, поки вони переїхали мiсто, москалi дуже зачiпали її, вигукуючи всякi соромiцькi прислiв’я та пiснi, так що бiдна дiвчина врештi почала плакати i з очима загорнулася хусткою.

Проминувши серед мiста нову велику церкву на дев’ять високих бань, вiз незабаром спустився до рiчки Самар, до того мiсця, де коштом Вiйська Запорозького содержувався пором, злагоджений з двох дубiв.

Чубатi запорожцi-дубовики вже пошабашили на нiч i сидiли у березi бiля таганка, дожидаючи, поки вкиплять галушки та смакуючи пах олiї, що її кухар чимало всипав у таганок.

Подорожнiм довелося б тут i ночувати, коли б Глоба не поклав на вiз побратимовi баклажку з горiлкою. Добрий могорич i щире слово Балана пiддобрили дубовикiв i вони перевезли подорожнiх на другий бiк рiчки..

За рiчкою вiз потягся лiсом, поринаючи колесами в пiску i пiдкидаючись на корiннях вiковiчних дубiв. Темрява ночi хутко оповила землю, а за рясними вiттями дубiв до землi не доходив навiть промiнь зiрок. Проте старий козак нiколи не забував стежки, по котрiй проїхав хоч один раз за життя i тепер, не вважаючи на темряву, вiн за пiвгодини потрапив до ворiт монастиря.

Тут, бiля хреста Божого дому, Балан почував себе в безпецi вiд москалiв i, не наважуючись турбувати ченцiв уночi, не дозволив Демковi стукати у ворота, а розташувався на нiч пiд парканом монастиря.

Другого дня ранком за браму вийшов молодий чернець i впустив подорожнiх у двiр. Балан зразу ж пiшов до отця iгумена перебалакати про свою справу, але виявилося, що вiнчати в той день не годилося, й iгумен наказав дiждати завтрiшнього.

Весь ранок Рогоза ходив з Галею по монастирському садочку i поза огорожею в лiсi. Нiхто не бентежив тут лiсового птаства i воно щебетало, скрекотiло й виспiвувало по кучерявих дубах так, що здавалося, все повiтря повне тих звукiв; людського ж голосу тут нiде не чуть було, i здавалося, що за паркан монастиря не доходять нiякi вiстi з свiта. Здавалося, що тут дбають тiльки про Бога, а до iншого всiм було байдуже; проте справдi воно було не так: Самарський монастир був частиною запорозької душi, i з його тихих келiй з смутком у серцi прислухалися до того, що дiялося на Запорожжi.

Навiдався Рогоза i до шпиталю, де лежали покалiченi пiд час останньої вiйни запорожцi. Там теж була непорушна тиша й спокiй. Тiльки ченцi ходили помiж лiжками калiк, перев’язуючи їхнi рани. I подобалося Демковi се святе мiсце, так що тепер вiн зрозумiв через що тесть повiз його по шлюб сюди, а не до iншого мiста.

Смутний ходив по шпиталю Балан.

– За що ж i за кого проливали ви свою кров? – встало в його серцi питання, коли вiн дивився на покалiчених сiчовикiв.

I гiрка сльозина полилась з ока старого запорожця.

Пiсля обiду молодий послушник покликав Балана й Рогозу до келiї скарбника колишнього кошового Запорозької Сiчi Пилипа Хведорова. Старий чернець Пилип ще не дуже давно був одним з видатнiших дiячiв i лицарiв Нової Сiчi Запорозької. Козакувати вiн почав ще з юнацьких лiт i за часiв кошового Костя Гордiєнка брав участь разом з побратимом Баланом в оборонi Старої Сiчi. Врятувався вiн тодi тiльки через свiй незвичайний хист та силу. Побачивши, що отаман i майже все товариство полягло по окопах побите й покалiчене, а вороги затопили Сiч своїм вiйськом, Пилип вкинувсь у Днiпро i переплив його упоперек. Пiсля того вiн з’явився в Олешкiвськiй Запорозькiй Сiчi, уславився походами звiдтiля на полякiв, що мордували правобережну Україну, далi ж допомагав Милашевичу пiд час переходу запорожцiв з Олешкiвської Сiчi на їхнi стародавнi землi i упорядкував Нову Сiч на Пiдпiльнiй. У Новiй Сiчi вiн уславився походами на татарськi городи та турецькi землi i, нарештi, в 1764 роцi був обраний за кошового отамана.

Кошовим отаманом Пилип був не великий час, бо, побачивши, яку велику силу набула в Сiчi заможна козацька старшина i що вона сама схиляється до знищення стародавнiх запорозьких звичаїв i рiвноправного товариства, вiн через рiк сам зрiкся кошевства i пiшов рятуватись у Миколаївську пустинь.

Рогоза не був на Сiчi за часiв кошевства Пилипа i зовсiм його не знав, Балан же, побачивши у невеликiй келiї сивобородого старця, не пiзнав би в ньому свого давнього побратима, коли б очi старця не свiтили з-пiд довгих сивих брiв тим вогнем, що грав ще замолоду.

Старий Дмитро, побожно схрестивши руки, попросив у свого колишнього побратима благословення, а слiдом по ньому пiдiйшов пiд благословення i молодий козак.

– Сiдайте, друзi мої й товаришi... – промовив чернець, показуючи на лаву – i оповiдайте менi, як сталося те, що розкраяло нашi душi.

– От свiдок всього, що було... – одповiв Балан, показавши на Рогозу.– Нехай вiн сам тобi розкаже.

Молодий козак розказав про всi подiї, що сталися пiд час скасування Запорозької Сiчi, не проминувши й того, як з-пiд престолу церкви святої Покрови полковники московського вiйська забрали шухлядку з царськими грамотами та унiверсалами польських королiв про непорушнiсть запорозьких вольностей i як пiсля того донськi козаки пообдирали з образiв коштовнi ризи i на шматки порубали срiбнi царськi врата.