Розділ «XII»

Бучинський i Губа замiшалися.

– Хоч i не чули, а певно, що все те нам повернуть...

– Овва! А чому ж вони не повертають вольностей та земель тому товариству, що лишилося на Запорожжi? Я вам скажу чому: нашi землi вельможi вже розмежували помiж себе, а товаришiв наших пiдвернули пiд себе у крiпаки, та ось що з ними виробляють!..

Тут Петро зняв з голови Демка шапку, а далi заголив йому руку й показав синє тавро.

– Бачили, люди добрi, як одрiзують нашим братчикам оселедцi, щоб не було й згадки про запорожцiв? Чули ви коли-небудь таке, щоб людей таврували, як худобу?

Великий натовп, що був навкруг Петра, захвилювався й загомонiв з обурення.

– Отже, глядiть!.. – говорив далi Петро. – Буде так усiм дурням, хто послухає брехунiв Губу та Бучинського i повернеться на Україну! Не на те закликає нас князь, щоб повернути Вiйську Запорозькому його землi й вольностi, а, мабуть, через те, що має на мислi туркiв воювати, так шаблi нашi йому потрiбнi, а як скiнчиться вiйна, так поголять нам чуби та повернуть у пiкiнери, або потаврують, як худобу, у крiпаки. Тодi, може, знову. схотiли б ви на Дунай, так шкода: чортового батька тодi султан кого-небудь з нас прийме.

Поки Петро скiнчив, засоромленi Бучинський та Губа вже заховалися в натовпi козакiв i пiшли геть.

Такi суперечки йшли по всiх куренях, по всiх купах запорожцiв i що далi йшов час, то все бiльше козацтво поверталося до думки, що лiпше бути вiльним, хоч i у чужiй сторонi, анiж невольником у своїй рiднiй.

На другий день пiсля обiду знову загудiли тулумбаси i козаки зiбралися на майдан, як i вчора. Кошовий уклонився товариству i почав говорити до козакiв про те, що у листi князя немає обiцянки, щоб запорожцям повернути їхнi стародавнi права й. землi, а є тiльки обiцянка подарувати провини; а що нiяких провин Вiйсько Запорозьке не вчинило i навiть свої землi, кров’ю батькiв политi, без змагання вiддало, то нам, коли б повернулися ми на Україну, нема на що сподiватись.

Пiсля кошового говорили дехто з старшини, а далi й простi козаки i стiльки тут довелося посланцю Потьомкiна вислухати докорiв i за покривдження старої сiчової старшини: Кальнишевського, Глоби, Порохнi й iнших, i за поневолення тих з товариства, що лишилися на своїх землях, що вiн вiдразу стеряв надiю на згоду вiйська повернутись на Україну... I справдi, коли кошовий сказав, щоб тi, хто за згоду виходити з Дунаю всiм вiйськом, переходили у праву руку, нiхто не рушився з мiсця.

Коли всi нагомонiлися, кошовий пiдняв булаву i, визвавши до спокою козакiв, звернувся до полковника?

– От тепер ви самi чули, чого хоче Вiйсько Запорозьке, а ми доручимо вам листа до князя i у тому листi напишемо, що коли хоче вiн, щоб ми всiм вiйськом повернулися у рiдну сторону, то нехай ранiш визволить з крiпацтва й з неволi всiх наших покривджених братiв i поверне їм стародавнi права i одвiчнi нашi землi по давнi границi: по Орель, Буг та Берду. Тодi й ми пiднiмемо свої клейноди i радо повернемося до рiдного краю.

На тому й скiнчилася рада. Увечерi по Сiчi вже чути було музики, спiви й регiт: козацтво гуляло, згадуючи сiчове життя на Пiдпiльнiй.

Вже зовсiм було темно, коли у паланку до посланця-полковника прийшло двоє козакiв. То були Петро та Демко Рогозянi.

– А що вам, козаки? – спитав полковник.

– Прийшли по бiлети! – одповiв Петро.

– Хочете на Україну?

– Та вже ж нiкуди. Там у мене жiнка й дiти... – брехав Петро. – Якого дiдька я буду тут бурлакувати. Отеє мiй брат, теж жонатий, та ще й третiй брат є. Всi ми хочемо повернутись до рiдного краю. Та й товаришiв ще з собою пiдмовляємо. Ви, пане, дайте менi бiлет на десятьох, та, глядiть, з печаткою, щоб нiхто до нас не чiплявся. Нехай вони щезнуть отсi болота та нетрi.

Полковник був радий, що як не все вiйсько, так хоч окремi ватаги запорожцiв повернуться на Україну, i вiн покаже князю, на скiльки козакiв видав бiлети.