Розділ «Легенди»

Ніл жовтоводий, свята непрозорая річка.

В білих убраннях жерці в срібнії сістри дзвонили,

Плачем великим ридали невільниці чорні,

Шати свої роздираючи, ранячи тіло до крові,

Густо-червонії краплі падали в жовтую воду;

Арфи сумні голосили, квилили єгиптянок співи;

Лотоса квіти блакитні, в’янучи, гнулись додолу.

І плила так червоная барка, мов сонце, на захід.

Ледве ж на берег пісковатий, де вже виднілись високі

Гори-могили царські, винесли тіло цариці, —

Люд заступив йому путь. Бачив лев, що розбиті кайдани!

Білих жерців розігнав, потопив усіх чорних невільниць,

Вирвав арфи в єгиптянок і на тріски поламав,

Лотоса квіти стоптав і барку спалив на кострищі,

Тіло цариці закинув далеко в пустиню, в піски.

Там їй вихри щороку могилу рухому робили.

Сонце лило свій огнистий бальзам на дочку свою вмерлу.

Час летів, і пройшли над Єгиптом віки незчисленні.

Вже й могили царські почали западати в руїну,

Вже й імення царські почали западати в непам’ять,