Розділ «8»

– Куди ж я піду, коли в мене нема своєї доми, нема батька, нема матері, – говорив Прокіп.

– Іди до своєї протопопші та й не приходь більше до нас.

– Коли й протопопша мене так само проганя, як і ви, каже, що я дурний, нічого не роблю, тільки дурно хліб їм. А поки був розумний, то й не проганяла, – одговорювався Прокіп.

– На тобі свиту та зараз геть з моєї хати! – кричала Онися.

– Якби в мене була своя хата, то я б і пішов. Куди ж я піду? Батька нема, матері нема. Була колись в мене мати, та на степи втекла, а мене покинула…

Прокіп сів на лаву й несподівано заплакав, як плачуть маленькі діти: попереду запхикав, а потім заридав голосно й втирав сльози кулаком. Наймички й панни почали сміятись, а сльози почали душити Прокопа. Він підняв голову вгору, як піднімають діти, й почав неначе стогнати, втиривши очі в стелю. В його сльози забивали дух, а далі перестали текти; очі стали сухі, а Прокіп все стогнав, неначе йому прийшов кінець. Сміх в пекарні затих. Наймички поскривлялись. Панни одна за другою повиходили з пекарні. Вийшла й Онися, махнувши рукою. А Прокіп ще довго ридав по-дитячій та кричав: «Мати втекла, мене покинула. Мати мене жалувала, гостинці мені давала; а тепер мене ніхто не жалує, гостинців не дає. Ой боже мій:! Ой-ой-ой! Я їм роблю, а вони мене лають, ще й з хати проганяють. Де ж я дінусь? Як прийде мати з степів, я матері все розкажу».

Довго плакав Прокіп, а далі впав додолу, неначе мертвий. Потім схопивсь, взяв свиту, напнув на голову та й пішов в Богуслав.

Дочки Млинковського ще довго жили в отця Харитона й були ладні жити хоч і до смерті. Отець Харитін боявся столоначальника й мовчав, але Онися Степанівна була не з таківських, що мовчать. Вона просто без церемонії сказала паннам, що їм час їхати далі, до свого родича. Панни мовчали, не хотіли збиратись в дорогу, все отягувались.

– Чи довго ще буду годувати оцих злиднів? Запрягай, парубче, коні та під’їжджай під ганок, – гукнула Онися на парубка.

Парубок запріг коні й під’їхав під ганок.

– Вбирайтесь, панни, бо вже коні запряжені; поспішайте, щоб завидна доїхати, – сказала Онися паннам.

Панни крутились, вертілись, – одначе мусили зібрати своє манаття, сіли й рушили з двору до отця Мельхиседека.

– Ой Онисіє Степанівно! Коли б часом з того чого не вийшло, – несміливо обізвався отець Харитін. – Ми собі розплодимо ворогів.

– Є вже їх і так доволі. Одним більше, одним менше, – все одно; за всі голови! Раз родила мати, раз і пропадати, – сказала Онися Степанівна.