Розділ «8»

Темне Олесине лице спахнуло; в неї почервоніли вуха й лоб. Балабуха причинив двері в пекарню, щоб до Олесиного вуха часом не долетіли ще гірші й щиріші речі.

Довго кричала Онися, довго справдовувалась та сперечалась Маруся. В пекарні клекотіло, неначе окріп в золійнику.

– Коли сама не підеш, то тебе приведе до мене поліція. Зараз поїду до станового! – крикнула Онися.

Двері з пекарні неначе бурею одчинило: Онися вибігла, – неначе метіль дмухнула.

– Прощавайте, отець благочинний! Спасибі вам за вашу послугу. Я од вас цього не сподівалась. Це, мабуть, ви одбили в мене наймичку за колишнісь гарбузи. Добрі господарі так не роблять, – так робить тільки той, в кого хата ликом вкрита, в кого кішки нема в господарстві та хто вітає гостей таким хлібом, що після його зуби три дні болять…

Балабуха й Олеся тільки дивились на Онисю.

Онися кивнула до їх головою, скочила на віз, чогось стала на возі, трохи постояла, мало не достаючи головою до стріхи, й виїхала з двору. В станового вона впіймала облизня, – він насміявся з неї, й вона з тим вернулась додому.

Отець Харитін вернувся з похорону й ніяк не міг догадаться, куди поїхала Онися. Але незабаром загуркотів віз надворі. Онися увійшла в хату. В неї очі блищали, лице аж пашіло.

– Чи не поламалось часом щось коло воза? – несміливо спитав отець Харитін.

Онисія Степанівна мовчала й тільки сопла. Отця Харитона взяла цікавість.

– Де це ви, Онисіє Степанівно, були? Чи на поле їздили, чи, може, до татуня в Чайки?

– Ат, одчепись! Їздила до того пузаня, до благочинного, – лаятись за наймичку, – одрубала Онися.

– Ой боже мій! До благочинного лаятись! – крикнув отець Харитін.

– Атож! Ти думаєш, я йому в зуби подивлюсь? Нехай благочинна не одбиває в мене наймичок, – одрубала з злістю Онися.

– Ой, бодай же вас бог любив! Що ж це ви наробили!…

– А те, що треба було! Яке тобі діло до моїх наймичок? Не ти їх наймав, не тобі за їх і клопотатись. Ось у мене голова ходором ходить без наймички. Я таки прочитала добру молитву й благочинному, й благочинній.

– Ой господи! Яку ж ви там молитву їм читали? – говорив отець Харитін з страхом.

– Яку вміла, таку й прочитала, – вилаяла на всі боки та й поїхала, – сказала Онися.

– Ой, чого ж це ви наробили! Коли б з того не вийшло якого лиха. Були помирились з благочинним, а це коли б знов не полаятись. Добре вам, Онисіє Степанівно, в запічку сидіти та пиріжки їсти, а мені оце знов буде біда. Бачите ті книги… Ой бодай же вас курка вбрикнула!..

Не встиг він сказати тих слів, як рипнули двері й в хату ввійшов посланець од благочинного й подав батюшці лист. Отець Харитін прочитав і зблід на виду.