Розділ «8»

– А що там пише Олеся? – спитала Онися. – Мабуть, розгнівалася на мене?

«Ваша Онисія Степанівна за свою наймичку Марусю наговорила нам такого, що сором і в листі писати, – писав Балабуха, – вона кричала й лаялась, як бублейниця на базарі; казала, що в нас у хаті й кішки нема, що після нашого хліба в гостей три дні зуби болять, ославила мою жінку перед слугами, ще й їздила до станового нас позивати. Прошу вас, передайте своїй жінці, щоб вона більше ніколи не приїжджала до нашої господи…»

– Ой господи, спаси нас і заступи! Що це ви, Онисіє Степанівно, наробили? Чи вам треба було їздити до благочинного? А бодай же вам жаба на ногу наступила, – кляв отець Харитін свою жінку, ходячи по кімнаті.

– Бублейниця! Я бублейниця! Його жінка бублейниця, а не я, бо тікала з гусарами. Я за це поїду та кочергою їм вікна повибиваю. Так і напиши благочиній од мене! – крикнула Онися.

– Пишіть уже самі, – буде з мене й цього. Та тепер же мене благочинний з’їсть без солі, втопить в ложці води! Ой чого ж ви оце натворили! Сиділи б у запічку та їли пиріжки.

– Я тобі як дам пиріжків, то й не потрапиш кудою втікати з своїм благочинним. Пошлеш титарем два вози горшків: сунеш благочинному в зуби горшка, а благочинній макітру, то запхнеш пельку й благочинному, й благочинній!

– Ой, бодай же вас миші перелякали. Тепер хоч іди до церкви та прав молебень Іванові Воїнові. А ви, Онисіє Степанівно, їдьте до благочинного та перепросіть, бо вже мені не жити на світі, – вже й горшки не поможуть. Тепер сип та й сип карбованчики.

– А бодай він не діждав, щоб я його перепрошувала! Нехай Олеся приїде та мене ще перепросить, – сказала Онисія Степанівна.

Тиждень ходив отець Харитін як сам не свій, тиждень раділа Онися, що таки зігнала злість на Олесі. Коли це пройшла чутка, що митрополит переводить старих, простих священиків з великих парафій на малі, а великі оддає «вченим», цебто молодим семінаристам. Одного сусіда, старого священика, вже перевели з великого села в мале. Отець Харитін зовсім зажуривсь.

– Треба їхати до благочинного на поклін, – сказав отець Харитін Онисі, – він напише в клірових відомостях, що я «поганого поведенія»; напише, що і ви, Онисіє Степанівно, «поганого поведенія», – тоді буде нам біда.

– А яке йому діло до мого «поведенія», – сказала Онисія Степанівна, – от нехай напише, якого «поведенія» його Олеся! Оце буде гаразд.

– Коли він за свою жінку не напише, а за вас напише. От приїдуть, возьмуть вас та й посадять в Лебединський монастир на місяців два або три, – будете черницям груби топити та воду носити.

– Ет, дурний! Не знати що верзе! Де це чувано, щоб попадь садили в монастир. Як мене посадять в монастир, то я посаджу Олесю в тюрму! Я сама її зашлю на Сибір, – сказала Онися, – бо ти, мов та плохенька курка, – тобі хоч і на хвіст наступи, то й не гавкнеш.

Минув тиждень. Пройшла чутка, що вмер богуславський протопоп, а через два тижні Балабуха став протопопом. Як почув за це отець Харитін, то й охолов, – в його неначе грім ударив.

– От теперечки ми пропали! – крикнув отець Харитін. – Ой, моя лиха година та нещаслива! Треба їхати перепросити Балабуху, поки само лихо не прийшло в хату. Згадає він тепер і ваші гарбузи, й вільшаницькі громадські вибори; згадає він усе.

Отець Харитін загадав запрягти коні й поїхав в Богуслав. Балабуха саме тоді сидів в кабінеті, й згадуючи за візит Онисії Степанівни, складав в своєму щоденному діяріушеві вірші «О прелютой жені». Отець Харитін увійшов у гостинну й почав стиха кашляти; Балабуха вийшов до його.

Отець Харитін поздоровкався з ним і поздоровляв з протопопством. Балабуха гордо обійшовся з ним, але все-таки попросив сісти.

– Отець протоєрей, вибачайте, будьте ласкаві… Тут моя Онисія Степанівна приїздила до вас за наймичкою…

– Може, й ви приїхали за наймичкою? – перебив його Балабуха.

– Борони боже! Я приїхав просити заздалегідь вибачення за свою Онисію Степанівну. Мене тоді дома не було, а вона взяла та й поїхала. Їй же богу, я її не пускав! А вже де жінка вмішається, то й пропаще діло. Їй-богу, я ні в чому не винен…