Розділ «4»

Чутка про те, що Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Моссаковського, швидко дійшла й в Чайки до Прокоповичів. Якийсь дяк був у Вільшаниці, заїхав у Чайки й передав звістку Прокоповичці. Отець Степан Прокопович одпочивав у пасіці. Прокоповичка побігла в пасіку, трохи не поперекидала уликів і вскочила в катрагу. Прокопович спав, лежачи на спині й розкидавши руки й ноги. Прокоповичка вбігла, торгнула чоловіка з усієї сили й крикнула на всю пасіку:

– Чи ти знаєш, що сталося? Чи ти знаєш, що діється?

– Га? Що? Де? Пожежа! – крикнув і собі переляканий Прокопович, схопившись і сівши на лавці.

– Чи ти знаєш, що сталося? – крикнула ще голосніше Прокоповичка й вдруге штовхнула під бік чоловіка.

– Що? Церква горить? Дзвони на гвалт! Лізь на дзвіницю! – захрипів спросоння Прокопович.

– Лізь уже ти на дзвіницю та дзвони! Вільшаниця пропала й по цей день!

– Злодії! Хтось украв Вільшаницю! Запрягай коні та доганяй! – плів нісенітницю переляканий спросоння панотець.

– Та перехрестись, та прочуняйся! – зарепетувала Прокоповичка. – Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Харитона Моссаковського. Оце тільки заїздив до нас один дяк та й розказував нам про те.

– Та чорт його бери, коли одбив! Про мене нехай пропадає й твоя Вільшаниця, і твій Харитін! Тільки мене перелякала. Я думав, що, може, де-небудь пожежа, – сказав Прокопович.

– От тобі на! От тобі й батько! А що ж тепер робитиме наша Онися? – спитала Прокоповичка.

– Про мене, нехай плаче, нехай скаче! – сказав Прокопович і знов упав на лавку, як сніп.

– Та вставай-бо та давай нам пораду! – крикнула Прокоповичка й сіпнула чоловіка так, що той трохи не покотився під лавку, й ухопився обома руками за свою жінку.

– Одчепись, бо як дам, то й перекинешся! – закричав він сердито, знов сівши на лаві. – Дай мені доспати, а там кричи хоч до вечора.

– Вставай! Он архієрей приїхав! – гукнула Прокоповичка.

– Авжеж! Піддуриш! Піддури свого батька дурного, – сказав Прокопович і перекинувся до стіни та й захріп.

Жінка вже боялася його зачіпати, бо знала, що він спросоння б’ється. Вона пішла в хату до Онисі на пораду.

Онися походжала по світлиці та лузала насіння, неначе нічого такого страшного й не трапилось. Мати примітила байдужний вид. Її взяла злість, що всім байдуже про те лихо, а їй самій прийшлось бідкатись за всіх.

– Походжай, доню, та насіннячко лузай! – промовила Прокоповичка ласкаво, але з отрутою в словах.

– А що ж маю робити? Хіба сяду та буду сльози лити? – сказала байдужним тоном Онися.