На другий день Кметь не пішов на роботу: він буде говіти. Почуття незадоволення й тривоги не залишали його ні на одну мить. Воно й зрозуміло: думка про злочин гнітила його, а все складалось так, що він мусив одтягувати цю справу. Головне ж, у нього було дуже замало пороху, а він хотів зробити щось грандіозне. Кметь уявляв собі цілий потоп огню. Це, безперечно, буде щось надзвичайне.
Того ж дня Кметь помітив, що Митька, ідучи на завод, чогось посміхнувся, і Кметеві здалось – зловтішно. Невже син догадавсь, чому батькові так забажалося говіти?
З Сонькою після сварки він почував себе краще: жінка тепер не посміє розпитувати його. Правда, було якось не по собі, бо Сонька не тільки нікому не скаржилась на нього, але й поводилась так, ніби між ними нічого й не було. І не розумів Кметь цього, бо навіть Кирпанева жінка і та вже вміла постояти за себе.
Цілий день Кметь ходив по базару й розпитував у людей, де йому можна дістати пороху. Кожному він додавав:
– У нас на річці дикі качки сидять, хочу набити на празник.
Всі йому, звичайно, вірили, і ніхто не звертав особливої уваги на цю людину з хворобливим блиском в очах. Тільки якийсь солдат зауважив:
– Тепер, товаришу, дичі бити не можна. Стріляти будете після Петра.
Кметь запам’ятав це й розпитував ще обережніш.
До обіду базар так розрісся, що загатив трохи не всю вулицю. Як комашня, метушились люди на великому плацу.
«От тобі й нема свободної торгівлі», – із зловтіхою подумав Кметь. В кожнім крамарі він тепер бачив свого спільника.
Півфунта пороху він усе-таки дістав. Решту рішив дістати завтра. А ввечері, коли задзвонили до сповіді, Кметь пішов до церкви.
Біля дверей він перехрестивсь і побрів у темний куток. Як і кожна випадкова людина, він почував себе серед ікон якось ніяково.
Збоку хтось погасив свічку, і від неї розлився по церкві сморід. Кметь дивився на бабу, що стояла поперед нього. Вона ретельно молилась і часто била поклони. Потім, коли вийшов священик, Кметь подивився на нього й подумав: «І цей піп буде сповідати мене?» І не вірилось, що саме цей, бо ніяк не в’язалась гладка велетенська попова постать із таїнством сповіді. Кметь замислився.
– І ви говєть пришлі? – нарешті почув він біля себе хриплий голос.
Священик стояв біля Кметя і солоденько всміхавсь. Очі йому замаслились, і дрижало гладке підборіддя.
– Да, батюшка, – ніби прокидаючись, сказав Кметь.
– Тогда пожалуста! – закивав головою священик, наче дуже був задоволений відповіддю парафіянина.
Підложивши голову під чорне покривало, Кметь раптом згадав про злочин. Він здригнув, і йому забилось серце. Він навіть подумав, що може щось крикнути і зробити якусь нісенітницю. Голова його ходила ходором.
Додому він прийшов мало не розбитий. Сонька і сьогодні латала кофту. Але Кметь не тільки не чіпав її, а навіть і не заговорив до неї. На нього несподівано найшла байдужість, і почував він себе безсилим.
Заснув він скоро і прокинувся, коли вже сонце стояло у вікні, а по стіні бігали сріблясті зайчики.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Повісті й оповідання (1923 – 1927) » автора Хвильовий Микола на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Злочин“ на сторінці 6. Приємного читання.