Розділ «Злочин»

– Хіба ж сюди додому? – сказав Кирпань. – Та ти ж нібито й говієш сьогодні?

Кметь розгубивсь. Він подивився на Кирпаня й ясно побачив на нім хитреньку усмішку.

– Знаю, як це «додому», – казав далі той. – Хіба ж таки я не кум тобі? Га? Чого ти ховаєшся?

– Як ховаюся? – спитав Кметь і зблід.

– Слухай, куме! Невже ти думаєш, що я промовлюсь де? Своя ж людина, не чужа.

Далі терпіти не можна було. Кметь інстинктивно схопився рукою за пазуху, де лежав порох, і гарячили очима дивився на Кирпаня. Ще один-два моменти, і він кинувся б на нього.

Але Кирпань його попередив.

– Я ж знаю, за чим ти прийшов, братіку, – сказав він. – Я й сам шукаю чогось підходящого. Що ж зробиш: не вкрадеш – не проживеш.

У Кметя зразу відлягло від серця: он про що він каже!

– Не можна, братіку, ніяк не можна прожити, – казав далі Кирпань. – Те, друге продаси – от і жив чоловік. Без свободної торговлі ніяк не можна.

Кметь добре знав, що Кирпань на самогон переводить державне залізо, і в іншій обстановці, напевне, полаявся б із ним, але зараз було не до цього, і більше того: він навіть зрадів, що Кирпань має таку вдачу.

– Да, – сказав він із полегкістю. – Я теж хочу дещо підхопити, може, на базарі продам.

– Що ж робити, – виправдувався Кирпань, – все одно наше, народне.

Кметь мовчав. Він уже думав, як би скоріш розійтись із «кумом», інакше йому сьогодні нічого не пощастить зробити.

Знаючи Кирпаневу звичку – не відходити від людини, не попрохавши в неї на цигарку, – Кметь вийняв зараня кисет і подав його.

– Кури!

– За це спасибі. Оченно благодарствую. Люблю покурити, – і весь Кирпань лакейськи зігнувсь. Тоді в цех залетіла птиця, покружляла з півхвилини і зникла. Десь цокотіли молотки: почала роботу нічна зміна.

– Оченно благодарствую, – знову сказав Кирпань, подаючи кисет.

– Кури на здоров’я!

– Ну, а тепер, мабуть, розійдемось: так краще буде.