Розділ «Частина друга»

– Знаю, – каже Ковинський, – знаю я Люборацького. Де ж він тепер?

– Пропав, паноченьку! – озвалась Люборацька.

– Як?

– По неволі та на нелюбій женився, та все сумував та грав на скрипку та сох. Лікарі казали не давати йому скрипки, бо сухот достане. Заховали від його скрипку, а він почав пити. Раз отак приїхала до його в гості його булая невіста, тепер попадя. – «Що ви робите? – каже, – чого ви п'єте?» – Нема вас зо мною, то я й п'ю. – «А ви ж тоді не пили!» – «Бо ви були зо мною…» – «А де ж ваші школи?» – «Нема вас, то й шкіл нема». – «А скрипка де?» – «Скрипка?» – скрикнув покійний, схопившись, та й далі сів. – «Нема», – каже. – «Та нема вас, то й її не треба. Тепер я на біду граю та на злидні». – «А я думала, що на скрипку мені заграєте» – «Для вас я грав би й на скрипку, та нема».

Я таки сама прислужилась: послала до музики, щоб скрипки позичив. Принесли ту пригудницю, мовляли покійні татуньо; він тільки глянув, то й затрясся (то скрипка була його семінарська); а як почав грати, то позеленів, пожовк. А очі, як дві жаринки, так і горять, так і палають! Ми плакали-плакали, а він грає, аж вимовляє. Я думала, що перше його душа покине, ніж він скрипку з рук випустить; та не тоді вмер, а на другий день. Ту попадю Галею звали, він дуже її кохав ще дівчиною і вмер на її руках. А жінка покинула його на першім році – пішла на архирейський хутір і стала за доярку до корів, чи за ключницю, чи що. Вмираючи, покійний глянув на мене, опісля на Галю, та й каже: «Не своєю смертю я вмираю; мене вбила семінарія та»… Не докінчив голуб сизий, хлипнув та й погас, як свічка на водосвятті… При тім я самолично була й все пам'ятаю, бо мені жаль за сином, – жаль на людей, що згубили його та й мене коло його. Умер покійничок!… – закінчила Люборацька й почала молитись, а сльози так і капають. За нею молився і панотець, та цей скінчив і чарку налив, а вона все молилась. Фоня сидів, понурившись. Далі стара закінчила, зітхнувши: «Боже, боже, боже! Претерпівий до кінця спасен будет!» – Тоді отець Ковинський взяв чарку в руки та й каже:

– Ну, мамуню! Дай же нам, боже, здоров'я, а помершим вічний упокой!

– Со святими упокой душі усопших раб своїх і рабинь і ієреїв! – відказала Люборацька.

Випили по чарці й Фоню попоштували. Це вже була остання чарка після полуденку; то Фоня з молодим Ковинським пішли на двір, а старий Ковинський почав розпитуватись.

– А у вас, мамуню, опріч отця Антонія більше дітей не було?

– Було ще три дочки, та й їм бог талану не дав, хіба меншій…

– Де ж вони? – пита панотець.

– Старша вийшла за шляхтича і слід загубила; менша була за попом – за попом таки – і з його рук пожила смерті. Оцього Фоні мати була, – Орися звалась. Що то за дитина була! Я таки сама її занапастила, бо присилувала вийти заміж! Лучче була б під лід пустила!…

– Чи то ви тільки силою віддали свою дочку! Та-же воно мало що не завсігди так буває! Ге, якби зважати на дівочий розум!…

– Треба, панотче, зважати, бо опісля так будуть плакати на батьків, як моя Орися покійна на свою маму плакала.

– Не всім, мамуню, бог таку долю судив, як вашій Орисі, хай їй царство небесне! Та ось що: як того вашого зятя звали, що ви шляхтичем його звете?

– Кулинський, панотче!

– Геразим?

– Геразим.

– То я ж їх обох знав; та нема вже обох: він умер, а вона зарізалась – більш того, що з голоду, бо жадна була й на шматок хліба. До того ще й діти допікали її, все хапокнишкою лаяли. То вона й не витерпіла – зарізалась. Ще й в перехожого солдата ножа позичила, – вони й постой відбували, – бо свого ножа не було. Так у хлівчику зарізалась, в неділю; пішла ніби сорочку вбирати та й зарізалась.

Стара вже давно не чула, що панотець говорив, пожовкла, як віск, і тільки відхлипує.