Розділ «Частина друга»

А тимчасом під Солодьки підкочувавсь віз, а на йому сидів Антоній Люборацький – кончивший курс богословських наук. Бакени мав густі та чорні, вуса добрі, очі бистрі та живі, чоло високе, лице не назбит біле, бо не шанувався, і на щоках кров грала.

Тією ж дорогою їхав оце Антосьо, що й тоді, як уперве вертався з шкіл, ще з Крутих, додому. І тепер, як тоді, збожілля шелестіло, й снопи то стояли, то в п'ятках лежали; так же рябіли женці, так же чорногуз дибав по горі, коники ловив; і Солодьки так же звільна виказувались з-за гори, – все так же було, як і в давнину. Та сам Антосьо вже не такий був; вже не рвалось йому серце додому, не кипіла кров до отця-неньки, не тягло на баштан, не манили до себе ті білі хатки в зелених садочках, ні та убога дерев'яна церква, що понуро стояла серед села, од свята до свята на всі замки позамикана. Не ждали хлопці, ні їх бистрі коні… Сидів неборак, наче задумавшись, а справді дививсь на стебелину, що виставилась з вічка, тряслась, дрижала разом з ним, разом з бричкою. Не хутко побачив він, що й його батьківську хату на підмурку з подвір'ям видко було, як на долоні.

– Тпррру! – став візник під коливоротом. Лановий, постогнуючи, виліз з куреня ворота відчинити, а Антосьо виглянув з брички.

– Здорові були, мої Солодьки! – подумав собі й зітхнув. – Солодьки, Солодьки! – каже сам до себе, – а життя гірке – не солодке…

– Це ви, паничу? О! дай же вам, боже, здоров'ячка! – привітав лановий.

Привітав його й Антосьо добрим словом, – пізналися! Це той самий дід, що назад тому п'ятнадцять літ на баштані сидів, як Антосьо ще був дитиною.

– Що ж, паниченьку, – зашавкотів старий, – ви може на батюшку до нас їдете?

– Як то?

– А хіба ж ви не знаєте, що у нас батюшки вже нема?

– Нічого не чув.

– Ого! вже другий місяць, як повезли…

– Куди?

– Но! – гукнув візник.

– Їдьте в двірок! Паніматка вже на старім обійстю.

– Що воно таке? – подумав Антосьо. – Якісь дива виробляються! Не дурно ж мені й так сумно було цілу дорогу.

От вже й греблю проїхали й до хати повернули, а сумно Антосьові: не прояснювалось, не легшало на серці, ні разу не вдарилось як інакше, що от-от материн голос почує… От і з ворота в'їхали.

Давно вже Антосьо був на цім дворищі, і за серце його стиснуло, що від усього пусткою відгонить… Ось перед вікнами здоровий хрест новий, на тин спертий. Нікого-нікогісінько нема, тільки гусей купка перед порогом, квочка з курчатами ходить та хлопчик серед подвір'я рукав собі гризе, й кінь випав йому з рук.

Не пізнав Антосьо, що це Фоня, бо таки виріс, і вже не в червоній сорочці, а в білій; рукави заялозені, поморщились на ліктях, що аж короткі стали, штанці також збіглись, ноги босі та чорні, а волосся на голові аж побіліло від сонця. Більше навіть собаки не було.

– То ти Фоня? – почав Антосьо. Фоня вирячив очі.

– Фоня! а, Фоня! где папа? – почав Антосьо знов.