Розділ «Частина друга»

– Отже вона мене любить! – каже собі Антосьо. – Їй-богу любить. Вже ж нічого їй стояти на рундуці. Щось то вона дума! може за мене? – І хутко-хутенько став терти рука в руку. – А! – каже з притиском, – а! браво, хлопче! – І мовби сміється, мовби плакати збирається.

Через скільки день Антосьо знов потяг у Кукілівку, там знов, і що кожен раз все більше та й більше кохав, все тяжче та й тяжче доводилась йому розлука. Не раз збиравсь і признатись: от-от! – та й на кінці язика задержиться, мовби йому мову замкне, тільки серце б'ється-б'ється, і так хочеться поцілувати! Не смів неборак признатись, бо ще кінець курсу вилами був писаний.

Так і вакації минули, що все збиравсь сказати, й нічого не вимовив, тільки ходив та й ходив. І вона йому нічого такого не казала, хіба по очах пізнавали одно одного; й вона радіє, як завважить по чим-небудь, що він кохає, а він радів, що вона.

Перед самим виїздом Антосьо ще раз був у Кукілівці; подивився любенько на свою дівчину та й каже:

– Не забувайте мене, а я вас не забуду. Осміхнулась вона, зажарилась, глянула на його таким оком, що лучче самого неба, й пішла в валькир – не всиділа. Незабаром вернулась і винесла капшук. З одного боку на йому галка вишита, а з другого пара голубів, що цілуються. Та воно й не голуби були, а лучче заморські пугачі, бо пір'я по них червоне та зелене тощо. Тільки, хай буде – голуби, бо Галя так казала і так думав Антосьо.

– Дарую вам на пам'ять, – каже вона. Схопив хлопець і аж йому очі заблискотіли; подякував і встромив за пазуху.

– Тут, – каже, – йому місце: – коло серця самого.

Незабаром знявсь додому.

Вийшов панотець на рундук, вийшла паніматка на рундук, а Галя потягла до воріт.

– Може б сюди через садок східніше, – каже панотець. Антосьо глянув на Галю, а вона каже:

– От я вас проведу. Ходім! – І пішли. Садок був давній та здоровий; німеччина до його не досягала, то й густий був. І пішли собі небожата стежечкою. Як вийшли, що вже Антосьо й сам дорогу знайде, почали прощатись.

– А!… Анно! Анно! – почав Антосьо, – якби ви знали, щоб я вам сказав на прощання!…

– А що?

– Багацько дечого, – озвавсь він, потрясши головою й око пришкуливши.

– Та кажіть, бо нема часу чекати, скажуть: чого так довго не вертались?…

А тут і почав батько гукати:

– Галю, Галю!

– О! кличуть, – заговорила дівчина. – Бувайте здорові! – Антосьо схопив її за руку і поцілував – щиро поцілував, а вона тільки глянула на його і пустилась садком.

– Почекайте, панно Анно! – заговорив Антосьо.

Стала дівчина, хлопець підійшов і, мовби не хотячи, цмок її в лице.