Розділ «Частина друга»

– Казати б, що й справді пан Антоній такий радий, що аж богові дякує…

– А думаєте?…

– Думаю, що ви там між городянками навчились компліменти садити, то й приїхали на село людей дурити.

– Я? приїхав людей дурити? Ха-ха-ха! Та й те сказати: хіба ви люди?

– А що ж?

– Дівчина, чи панянка!

– А це не людина?

– Хіба ж ви не чували, що як ідуть самі чоловіки, то кажуть на них: «якісь люди йдуть»; а як буде між ними жінка, чи молодиця, то кажуть: «ідуть якісь чоловіки і молодиця з ними, чи дівчина, чи баба».

– Та хіба ж ми не люди? – озвалась Галя.

– Хіба я кажу що? а люди своє знають… Мабуть, що не люди; а люди – тільки чоловіча стать.

– Ха-ха-ха! – засміялась Галя.

– Га-га-га! – засміявсь Антосьо.

– А воно й справді так кажуть, – заговорила стара. – Як жінка, то вже не люди, а жінка та й годі.

– Тим бо то! – каже Антосьо. – То як же я міг би людей дурити» коли між нами ні ока чоловічого, а все жінки.

Галя щось хотіла казати, та ввійшла Текля, що десь з хати виходила, і погедзкалися з нею. Антосьо зоставсь у хаті сам та й задумався і все пригадав, що думав, що робив, ще від позаторік. І наче тому півсуток, так все воскресло й стало перед очима. А серце так дрібненько та любенько тріпочеться, що бодай і до смерті, то не жалкував би.

З цього часу Антосьові й з голови не сходила дівчина: чи спить він, чи лежить – все перед очима. І якась нетерплячка бере, щоб піти хоч подивитись на неї, – хоч здалека оком глянути, мовби легше стане… От раз вдягнувся він і пішов – і сам не знає, куди – через греблю, за дільниці, на гору, мовби самі ноги несуть.

– Куди я йду? – питає сам себе і не йде, а біжить. – Куди ж це я? – каже.

А перед очима Кукілівка зеленим та квітчастим килимом розіслалась; і церкву видко, і попову хату, що так на узгір'ю стояла. На його подвір'ю кожен куточок видко, де навіть курка пробіжить, і те видко. Антосьо й почав роздивлятись. Аж в очі йому коле, а він дивиться, і зітхнув, і сам не знає чого. Аж от побігла через подвір'я дівчина в зеленім убранню.

– Галя! їй-богу, Галя! – мало не крикнув Антосьо. Зашуміло йому в вухах і в ногах таку силу почув, що покатав, як на поштарських конях…

Згодом вертавсь Антосьо з Кукілівки додому; вийшов за дільниці, оглянувся, а те платтячко ще зеленіло на рундуці: Галя як вийшла за ним з хати, то так і стояла, оком проводила.