Розділ «Частина перша»

– Слава богу, – подумала Люборацька, – що знайшлась така людина! Хоч духу піддала. – І пішла своєю дорогою.

Їдучи в місто від Кодими тощо, з полудня, як вже доїжджати до єврейських домів, по праву руку стоїть церква міська, а по ліву, далеко від дороги, вниз за пустим городом – двір, чолом проти гори, з рундуком, і перед двором великий плац, штахетами обгороджений.

Проти воріт навпоперек якийсь забудинок, теж мурований, – немазаний був, то й видно, що з білого каменя. Це стайня, маштарня, дроварня і комора під одним дахом, а той двірок – класи, – князь дав. Класи стоять по праву руку, як іти від воріт, і по дорозі по тім же боці на стовпі розбитий дзвінок висить. Все це було новина для Люборацької, що тягла через подвір'я перший раз сама не своя, наче зварена. Та де ж смотритель живе? Кого поспитати? Наче бог послав якогось панотця, теж з сином.

– За мною, – каже, – я вже бував тут.

Знов подякувала Люборацька богу і пішла. Минають класи, повернули в праву руку за класи, а там ще обернулись в праву руку і стали спускаться ступанкою наче в льох. Кожен ступінь озивався внизу, озивався і в душі нашої паніматки.

– Як до його приступити? – питала вона сама себе. І здалась на божу волю: «Що, – дума, – робитиме цей панотець, то й я робитиму». А що вже син того панотця, то йшов білий, як глина. Не втікло це від гострого маминого ока. – Бідні діти, – думає вона, – не дарма мої татуньо покійні кажуть було, що будуть не ученики, а мученики; не учителі, а мучителі…

Ступанка не довга була, східців шість, а там вправо ще ступанка в сінці, на два східці. Ступнів зо два зробивши сінцями, на ліву руку двері. Скільки тут молилося, зітхало! Скільки плакало, ридало! Нема того, щоб перелічив. Топтавсь і я тут… Здається, з меншим страхом ставали люди перед суд інквізиції, як отут. Душа, було, завмре, зовсім завмре, як муха восени. І землі під собою не чуєш, і світа перед собою не бачиш, тільки в вухах шумить та серце б'ється, як рибка на гачку. Вертаєшся, було, то наче ззаду чорт доганяє, – так помикаєш. Аж тоді трохи відійде на серці, як за ворота вийдеш та оглянешся, що нема нікого за тобою.

В цих сінцях панотець вийняв гребінь з кишені, розчесався, обтер чоботи полою, розчесав сина й узявсь рукою за клямку.

– Чи ви вже готові? – пита Люборацької.

– Пождіть, чи не забула чого, – відказала вона.

І стали вдвойзі, позадумувались. Діти стояли, як повкопувані; ще Антосьо не так, а що той, то як стовп – щоб поворухнувся!

– А що? ходімо! – заговорив далі панотець.

– То й ходім, – відказала Люборацька. Пригладив той коси, бороду, вуса; глянув на свій вузлик, що ніс смотрителеві, глянув в руку на гроші. Люборацька те ж зробила, і двері, тихо відчинившись, ще більш страху завдали. Чого б, бачся? Та вже хто його зна – чого, а чогось страшно, що й не сказати. Довго стояли «родителі», нім вийшов «єго високоблагородіє»; і кашляли і відкашлювались, – все коло порога; гомін чути, а самого нема та й нема. Як ось відчинились двері з другої кімнати і вийшов смотритель – стрижений, голений; ніс йому карлючкою, а очі світяться, як у кота, – здається, от і кинеться, як кіт на мишу. Вийшов і став. Поклонились панотець і паніматка.

– Здравствуйте! – заговорив він, пишно дивлячись, як панотець і паніматка на столі вив'язували калачі і вино; далі панотець підійшов до його:

– Мое вам нижайшее почтение! – каже. – І взялись за руки. Тут і щезло те, що в панотця в жмені.

Те ж зробила і Люборацька.

– Ваш сын первый раз? – пита Люборацької смотритель.

– Так єсть, ваше високоблагородіє, – відказала вона.

– А умеет он читать?

– Каже мій піп, що вміє, а я неписьменна. В церкві читав, сама чула-м.