Розділ «Частина перша»

– Тут якась вже вербувала мене до себе й сказала, щоб до Волоської питатись, – чи не вона це буде?

– Та сама, – підхопив попович, – другої Волоської нема.

– Як там у неї – добре стояти?

– Ні, – каже попович, – я вже рік там, а нічого доброго нема.

– Чого ж так смотритель за нею? – пита паніматка.

– Платить, – каже панотець.

– Та ще й доносить, – додав його син, – іноді ще й підбреше. То смотритель й любить її.

– Он як!… А чому ж в другім місці собі станції не знайти?

– Опісля злитиметься смотритель, – заговорив попович, – й буде за що, чи ні, так і б'є.

– Хай йому цур! – озвалась паніматка.

– І я кажу, – каже панотець. – Лучче нехай вже дитина так перемучиться, а додому приїде, то відживиться, аніж мають нізащо здоров'я відняти.

– Добре мої покійні татуньо говорили, – подумала Люборацька, – що то будуть не ученики, а мученики; не вчителі, а мучителі. – Далі заговорила: – Cогрішили ми перед богом, прогнівали його милосердного! Недарма стоїть написано: нашлю на вас мучителів, грабителів, розорителів, і вкорочу вам, як будете злі… Не одному дитяті за наші гріхи тут віка вкоротять, – додала сумно.

– А що не одного талану позбавлять, то й бог забув, – додав панотець.

Так, то іначе, а все на один лад кметуючи, дійшли вони аж до Волоської, покинули дітей своїх і поїхали, розпивши могорич. Що то вже плачу, як мати виїжджала, а виїжджаючи наказувала: «Учись, синку, а то будеш битий». – Антосьо не бував дальш Тернівки – і то з матір'ю, а тепер остався за дев'ять миль! і гірко плакав та щиро. Та плач, хоч і цілий океан-море наплач, а лиха не обійдеш, не об'їдеш. І мати сплакала і поїхала, поцілувавши сина в голову.

III

Від жнив аж до різдва бідував Антосьо у Крутих: і страху не раз набрався, аж крізь сон жахався, і голодом не раз намлівся, і всякої нужди натерпівся, і чого не було? Як приїхав додому, то сестри зустріли його на подвір'ї, ввели в хату, а там батько збирався «з молитвою йти» і вже стояв зовсім готовий.

– Здоров! здоров! – каже старий, як Антосьо підійшов привітатись. Та, привітавшись, і став неборак під грубою. А батько підійшов до його, погладив по голові й каже:

– Змерз, га?

Антосьо нічого нe відказав і навіть не подививсь на батька.

– Та подивись-бо на мене! – каже тато і взяв його рукою під бороду та й підняв голову. Та голова підвелась, а очі в землю дивились або по боках.