Розділ «Частина перша»

– А доїть дочка корови, і вівці навіть доїть, і їсти варить… Ге! – додав, – ви не знаєте, мосці-пане, що моя дочка права рука в попаді! Навіть і за мене інде справиться. Як стане роя збирати, то наче зуби з'їла в пасіці… Добра дитина!

– Ха-ха-ха! – й знов засміявсь пан, – рої збирає!… хіба в вас пасічника нема?

– Та нема ж!

– Чому ж було не сказати? – заговорила панія.

– Та я й згадував колись, тільки не для того, щоб просить, – говорить панотець і, як заєць між хортами, так позира на субесідників, немов питає очима: хіба це що?… немов каже: така й моя мати була, така й теща, така й жінка, така й дочка вдалася. І баба, прабаба така ж була, то чого ж тут?… А серце йому так і тьохка, наче яке лихо віщує. О. Гервасій нічого так не боявсь, як божої кари за недолю дітей; і неба їм прихилив би, та був тяжко лінивий, то все відкладав та й відкладав.

– Я думаю, – почав далі пан, – що ваша дочка й по-польськи не вміє?

– Та ні ж, – каже панотець.

– Це мені не диво, – заговорив пан, – ви нігде не буваєте, нічого не бачите, що в світі діється, як і діди ваші, – то й дочку свою провадите, як вони своїх. Тепер не той світ настав: тепер як по-польськи не вмієш, то куди? Ні на торг, ні в гості… Ось подивіться! – І почав вилічувати попа за попом, що дітей повіддавали в науку і дома балакають все лиш по-польськи. – То чого ж ви ждете? – додав. – Хочете, щоб ваші дочки й посивіли в дівоцтві? Кого ж бог каратиме за їх недолю?

Спроквола добираючись, заплутав панотця, як павук муху.

– Спасибі вам, – заговорив він, а сам як не плаче, – спасибі вам за добре слово! – і поклонився. – Дасть бог осінь, безпремінно відвезу Масю, а ті ще підождуть.

– Здайтесь, ksieze, на мене. Я вас люблю, шаную; то з хіттю возьмусь відшукати добру вчительку. Для ваших дітей і я не менше за вас щастя бажаю… Ага! може ви чували про паню Печержинську?… – заговорив далі, мовби здогадавшись.

– Що в Тернівці?

– Еге ж.

– Та чув, тільки…

– Дотепна учителька, – перебив пан, – вмілая, і особа zacna. Я сам її знаю. І компанію там панна Марія матиме, бо дітвори в пані Печержинської чимало в науці, – сказано, дотепна учителька! А я, ksiezuniu, там сам буду на спаса на ярмарку і переговорю, щоб не дорого з вас взяла.

І знов подякував панотець за доброчинність і пішов додому, твердо вірючи, що всі предки його були хамство, дурні: не знали добра і не варті доброго слова; що попівна, як не вміє по-польськи, то не варта й того, щоб на неї сонце світило. І тяжко йому було, що дав дочці вирости до чотирнадцятого года, а не навчив і слова сказати по-людськи; і молився: «Господи, прости моєму невідінію!» – Отож і сумував так, додому йдучи, а на вечір знов потяг до двору на пораду.

Ніхто не бачив, як о. Гервасій вже на цей раз вертався з двору – чи смутний, чи веселий; а за ним два дворяки йшло: один ніс кошик з огірками, диню і кавун, а другий – пляшку вина і дві рому доброго. В руці у панотця ще був квиток на три сажні дров. Квиток треба показати лісничому, де є, а де нема лісничого – то лісному отаману. В квитку пишеться, скільки хур дозволено вивезти, кожна назначена оником: скільки хур вивіз, стільки онів проколе отаман. Поставивши отаманові око горілки, а козакам друге, можна вивезти втроє і вчетверо більше. Квиток до ліса – великий подарок для попа, де все під панами, що як не купиш, то й кілка ні з чого затесати. І рад був о. Гервасій, що пан так роздобрухавсь, і йшов, вилічуючи, скільки треба дати козакам, щоб вивезти ліса на клуню. Ще тепер, від літ десяти назад, панотці повинні мати хату з громади, а тоді все своє, – а де його взяти?

Дав панотець по чарці горілку дворякам і відправив, та й став гукати!

– Діти! попаде!… новина! а йдіть-но сюди!

– Яка там новина? – озвалась попадя. – Діти вже сплять.