Розділ «Частина перша»

– А ну, мальчик, прочитай нам что-нибудь, – заговорив смотритель до Антося і взяв книжку з стола.

– Вот это, – каже.

Куди як оторопів Антосьо!… «Господи, – в душі молилась паніматка, – допоможи ж йому!»

Та книжка була псалтир гражданського друку. Антосьо вмів лиш по-церковному і то читав на наське, а не на московське, то й почав: блажен муж ко-то-рый не хо-дыш по пуши…

– Того стоило б попушить, кто тебя учил читать! – тукнув смотритель. – А кто он таков? Кто учил тебя читать? – запитав далі.

– Га? – озвавсь Антосьо.

– Питають, дурнику, хто тебе вчив читати, підхопила мати. – Кажи: татко.

– Татко, – за мамою сказав Антосьо.

– Мій старий сам його вчив, – додала Люборацька.

– А сам-то он где учился?

– Ми люди старосвітські. В школах мій старий не бував; так, коло дому навчився.

– Так и видно, – заговорив смотритель, – не так бы дитё читало. Его бы стоило попушить, чтобы не брался, коли не способен. А где вы остановились?

– Ще нігде, – каже Люборацька.

– Ну, так ступайте к Волоской.

Ввесь оцей час панотець стояв коло порога з сином.

– А вы где? – пита смотритель.

– У Волоской, думаю, – озвався панотець, – если будет ваша милость позволить.

– Хорошо! – І пішов собі назад, звідкіль вийшов, а ці і собі пішли.

– Що то за Волоська? – спитала Люборацька панотця, як уже вийшли з того підземелля.

– Та то вдова, дячиха.