Розділ «Із днів журби»

І досі із рожевих уст

я чую любе, привітне:

Слухай!

І досі ще тремтить душа,

ждучи чогось таємного,

блискучого, величного,

що за летючим словом тим,

мов цар за курієром вслід,

явитись мало. Та дарма!

В глибокім, темнім пралісі

мандрівець блудить змучений;

тривога, голод, близька ніч,

мов звіра дикого стрільці,

його женуть все дальш і дальш.

У груді духу не стає, —

здається, трісне серденько,

і ноги змучені тремтять,

а він біжить, біжить, біжить!

І причувається йому,

що десь далеко ледве чуть