Розділ «ІХ»

– Що ж стурбувало великого хана?

– То справа не жіноча.

– Так як же бідна Газізя буде заспокоювати свого володаря, не відаючи про те, що його стурбувало? І через що хан гадає, що Газізя не зможе подати йому пораду в його не жіночих, а у великих справах?

Хан підвів Марину за руку і посадив поруч себе на софу.

– Великий падішах, Газізю, вимагає у своєму до мене листі, щоб я знову йшов з ордою на Польщу.

– Як? – злякано спитала Марина. – Хіба знову на Вкраїні війна?

– Гетьман давно просить мене йти йому на поміч, бо поляки вже знову почали війну проти нього. Але чи повинен же я, прирождений хан Батиєвого роду, бути на послугах у гетьмана?

– Певно йому не сила самому обстоювати волю України.

– А мені ж яке до того діло? І як насмів він турбувати падішаха і принижувати мене, великого хана?

– Не гнівайся, великий царю, на гетьмана. У нього ж болить серце за своєю землею й за своїм народом, і любов до рідного краю примусила його вжити всіх заходів, аби захистити Україну од лютого, немилосердного ворога. Поміркуй, чи не вчинив би так само й ти, коли б вороги обсіли твою землю?

– Нехай, так, але я не маю ніякої охоти йти у поход.

– Володарю мій коханий! – припала Марина ханові до плеча. – Як що ти любиш свою Газізю – ти підеш... Ти подаси помочі моїм нещасним покривдженим землякам! Що ж буде, коли ляхи переможуть тепер українців? Їхній пекельній помсті й краю не буде!

Марина милувала Іслама своєю маленькою рукою, обнімала за шию, зазирала в очі...

– Ти зробиш те, про що просить твоя маленька Газізя. Адже ти хвалився, що любиш її.

– Тим то мені й не хочеться покидати тебе, Газізю, що я тебе шалено кохаю.

У Марини блискавкою виникла думка й надія побачити свій рідний край, почути рідну мову і бути близько од свого милого. Вона пригорнулася до хана й почала його цілувати.

– А ти не кидай мене, коли любиш... Візьми свою Газізю з собою, щоб вона мала можливість і у поході розважати та давати втіху своєму доброму володареві.

– Як? – здивувався хан. – Ти не боїшся їхати у поход на спеку, на вітри?.. Звичайно ми беремо, у походи не жінок, а невольниць!

– Ні, ні, я нічого не страхаюся! Я не хочу розлучатися з тобою на такий довгий час!

Ханові подобалося бажання дружини. Він зрозумів його, як кохання до себе, повеселішав, почав жартувати, і вони умовилися на тому, що хан піде у похід і візьме з собою й Марину з Астарою.