Розділ «ІІ»

– Це неможливо, – одповів він. – По нашому закону жінки повинні жити в гаремі.

– Я не на волю натякаю, – перебила Марина, – Ти зроби так, щоб я тебе покохала, а для цього треба, щоб я не дивилася, на тебе, як на ворога своєї рідної країни. Ви, татари, одвіку тільки пили нашу кров, жили працею наших невольників і втішалися нами, дочками України. І ти чинив те саме. Як же можу я покохати тебе, ворога моєї рідної землі?

Хан ще дужче насупив брови.

– Ти дуже смілива й невдячна! Коли так, то я примушу тебе стати моєю жінкою, хоч би довелося забити тебе на смерть!

Марина не злякалася. Вона, сіла на подушку біля хана, поклала свої руки йому на коліна, і ласкаво зазираючи йому в очі, почала говорити:

– Царю мій! Ти маєш силу й владу, щоб узяти моє тіло, але нащо, воно тобі, коли я не дам тобі свого серця й душі? Хіба мало у тебе жінок, навіть красивіших за мене? Коли бажаєш серця мого й мого кохання, то стань спільником Хмельницькому й допоможи йому визволити Україну з під лядської кормиги. Тоді я знатиму, що ти брат мого народу, а не ворог, і вірь – я покохаю тебе всім серцем і дам тобі таке щастя, що другого такого не може бути на світі.

Хан сидів на софі мовчки, замислений, але зморшки у нього на чолі порозходилися. Марина зрозуміла, що перемога недалеко і припала йому до колін усім станом.

– Ти, царю, великий і могутній! Ти не побоїшся піти війною на Польщу і допоможеш Україні визволитися й набути міці?

Хан млів від тепла молодого, дівочого тіла, але не хотів того виявити і не хотів дати згоду відразу.

– Це не така справа, – одповів він через скільки хвилин, – щоб тут її з тобою рішати. Побачуся з Хмельницьким, тоді й обміркую, що вчинити.

Побалакавши після того з Мариною ще з півгодини, хан помилував її рукою і, поцілувавши у чоло, вийшов з покою.