Розділ «ІІ»

– Наші козаки та до хана в гості? – здивувалася дівчина. – До свого одвічнього ворога? Ніколи того не може бути!

– Так вони не гостювати прибули, а просити помочі на ляхів. Хочуть Україну з під ляхів визволяти.

Сльози враз зникли з карих очей дівчини, й у них заграв промінь радісної цікавости.

– Невже справді? – схопилася вона. – Хто ж саме прибув? Може чула, Астарочко, так говори!

– Чула від євнухів, що Хмельницький прибув з сином та пятьма товаришами.

– Хмельницький? Чула про нього. Іван оповідав, що ходив колись з Хмельницьким у Чорне море. Так він хоче визволяти Україну? Ой леле, яке щастя! Поможи йому Господи! Мій Іван тої думки, що коли б ляхи не задавили Україну та не знищили козацтва, то ми давно б звоювали татарів і ввесь їхній поганий Крим у нівець сплюндрували. Тоді б не було кому ані гнобити нас на нашій землі, ані руйнувати Україну та забирати людей наших у неволю. А що ж, Астарочко, як до того ставиться хан? Не чула?

– Навряд чи те станеться, бо, кажуть, хан лютий на козаків і на цього самого Хмельницького за те, що вони завжди його царство воювали. От козаки вже тиждень у Бахчисараї живуть, а хан досі не пустив їх перед свої очі.

Марина замислилась. Поміж брівоньками дівчини склалася смужка, щічки заграли румянцем, а сама вона важко дихала й дивилася кудись на бік, неначе бачила там одповідь на якусь думку. Згодом Марина встала з софи і почала розмову вже голосом людини, що на чомусь уже стала.

– А як ти гадаєш, Астаро: хан допоміг би козакам, коли б я його про те благала?

– Ти, дитино? – здивувалася циганка. Проте згодом, обміркувавши питання Марини, вона додала:

– А може й справді хан вчинив би по твоєму бажанню, коли б ти стала до нього ласкавішою. З усього виходить, що він тебе покохав не хижацьким коханням, щоб аби дівоцтво взяти, а певним, щирим коханням. Інший з свого гарему дівчині за непокірливість давно б звелів голову зняти, тебе ж він жаліє й наказує тільки злегка бити різками.

– Так я його благатиму! – сказала рішуче Марина і почала чепурити своє волосся та вбиратися у саєтове татарське вбрання. – Адже я вже досить добре розмовляю по татарському, Астарочко?

– Добре! Хан зрозуміє!

Коли увечері того дня хан навідався до Марини, вона не ховалася од нього, як звичайно було, під килими, або за софу, а зустріла його чемно й ласкаво.

Хан Іслам-Гірей був ще не старий і в його не дуже довгій рудій бороді тільки подекуди почала вибиватися сивина. Як для того часу, він мав добру арабську освіту. Улесливість прибічників та невольнича покірливість давно набридли ханові й упертість Марини разом з її соромливістю дуже приваблювали його до неї.

Побачивши сьогодня дівчину ласкавою й неполохливою, хан зрадів. Веселий він сів на софу й з посміхом почав розпитувати Марину, через що вона так його боїться.

– Великий царю! – сказала Марина. – Ти хочеш щоб я стала тобі дружиною, а як те може статися коли я бачу в тобі свого лютого ворога.

– Який же я тобі ворог? – спитав здивовано хан. – Глянь: ти бранка, невільниця, а в яких роскошах ти пробуваєш! Вороги так не чинять, ти повинна почувати себе щасливою, бути мені вдячною й любити мене!

– А хіба пташка любить ту людину, що замкнула її у золоту клітку? Ти зроби так, щоб ці покої не були мені тюрмою.

Горде чоло Іслама стало суворим.