Розділ «VII»

Унили-бо по городах заборола, і веселіє поникло. А Святослав мутен сон видів. «В Києві на горах сеї ночі звечора одівали мя, – рік, – чорним папланом на кроваті тисовій. Черпали ми синєє вино з трудом змішане, сипали ми порожніми сагайдаками поганих ворожб великий жемчуг на лоно і ніговали мя. Уже дошки без сволока в моїм теремі золотоверхім. Всю ніч звечора бісові ворони кракали у Плісенська на болоні, бігли в дебр Кисаневу. І не зошлю ж к синьому морю?»

І рекли бояре князю: «Уже, княже, туга ум полонила! Се-бо два соколи злетіли з вітчого престола золота поіскати города Тмутороканя або випити шоломом Дін. Уже соколам крильці присічені поганих шаблями, а самих опутали в пута желізні. Темно-бо було в третій день, два сонця померкли, оба багряні стовпи погасли, а з ними молодії місяці, Олег і Святослав, тьмою ся поволокли і в море погрузили. На ріці на Каялі тьма світ покрила. По руській землі простерлися половці, яко пардуже гніздо, і великую буту подали ханові. Уже взнеслася хула на хвалу, уже тріснула нужда на волю, уже вергся див на землю. Се-бо готськії краснії діви запіли на березі синього моря, дзвонячи руським золотом, поють верем’я Бусово, леліють пімсту Шаруканеву. А ми уже, дружина, жадні веселія».

Тогди великий Святослав виронив золоте слово, з слезами змішане, і рек: «О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте зачали половечеськую землю мечі цьвігати, а собі слави іскати. Но нечесно одоліли-сте, бо нечесно кров поганую проливали-сте. Ваші хоробрії серця в твердій криці сковані, а в буйності закалені. Се ж учинили-сте моїй среберній сідині? А уже виджу власті сильного, і багатого, і многих військ брата моєго Ярослава з черніговськими боярами, з Могути, з Татрани, і з Шельбири, і з Топчаки, і з Ревуги, і з Ольбери. Тії-бо без щитів з засапожники кликом полки побіждають, дзвонячи в прадідную славу. Но рекли-сте: дужаймося самі, переднюю славу самі ухопим, а задньою ся самі поділим. А чи диво ся, братя, старому помолодіти? Коли сокіл в митах буває, високо птицю розбиває, не дасть гнізда своєго в обиду. Но се зле, князі ми не в пособіє, на ниць ся години обернули. Се у Рима кричать під шаблями половечеськими, а Володимир під ранами. Туга і тоска сину Глібову».