Розділ «VI»

Ниє трава жалощами, а дерево з тугою к землі приклонилося. Уже-бо, братя, невеселая година встала, уже пустиня силу прикрила. Встала обида в силах Дажьбожа внука, вступивши дівою на землю Троянову, заплескала лебединими крили, на синім морі, плещучи, обудила їдкі веремена. Ревність князям на поганих погибла, рекли-бо брат брату: «Се моє, а то моє же». І зачали князі про малоє се великоє (слово) мовити і самі на себе крамолу ковати; а поганії з всіх сторон приходили з побідами на землю руськую.

О, далеко зайшов сокіл, птиць б’ючи к морю, а Ігорева хороброго полку не вскресити. За ним кликнув Карна і Жля, поскочив по руській землі, смагу мечучи з полом’яного рога. Жони руськії заплакали рекучи: «Уже нам наших милих мужів ні мислію змислити, ні думою здумати, ні очима соглядати, а золота і сребра ні мало чим потрепати». А застонав-бо, братя, Київ тугою, а Чернігов напастьми, тоска розіллялася по руській землі, печаль їдка тече серед землі руській, а князі самі на себе крамолу ковали; і поганії самі побідами, нарискаючи на руськую землю, вибирали дань по білиці від двора.

Бо тії два хоробрії Святославичі, Ігор і Всеволод, уже брехню обудили, которую-то був успив отець їх, Святослав Грозний великий київський. Грозою був, притреметав своїми сильними полки і крицевими мечі, наступив на землю половечеськую, притоптав горби і яруги, взмутив ріки і озера, висушив потоки і болота, і поганого Кобяка із луку моря від желізних великих полків половечеських яко вихор вирвав; і попався Кобяк в городі Києві в світлиці Святославовій.

Ту німці і венети, ту греки і морав’яне поють славу Святославову, жалують князя Ігоря, оже погрузив жир на дні Каяли, ріки половечеської, де руського золота насипали. Ту Ігор пересів із сідла золота, а в сідло цюри.