Розділ «XI»

Приснуло море о полуночі, ідуть змерки мглами. Ігореві біг путь показує із землі половечеської на землю руськую, к вітчому золоту престолу. Погасли вечеру зорі. Ігор спить, Ігор будиться, Ігор мислю поля мірить від великого Дону до малого Донця. Кінь в полуночі. Овлур свиснув за рікою, велить князю розуміти. Князю Ігорю не бути. Кликнула, стукнула земля, зашуміла трава. Намети ся половецькії вздвигали, а Ігор князь поскочив горностаєм к тростю і білим гоголем на воду, верг ся на борза коня, і скочив з него босим вовком, і потікся к лугу Донця, і полетів соколом під мглами, ізбиваючи гуси і лебеді на сніданє, обід і полуденок. Коли Ігор соколом полетів, тогди Влур вовком потік, трясучи собою студеную росу, бо надорвали свої борзії коні.

Донець рік: «Княже Ігорю! Не мало ти величія, а Кончаку нелюбія і руській землі веселія». Ігор рік: «О Донче! не мало і тобі величія, леліявшу князя на вовнах, стелившу єму зелену траву на своїх среберних берегах, одівавшу єго теплими мглами під тіню зеленого дерева; стеріг ти єго гоголем на воді, чайками на струях, чернядьми на вітрах. Не так, – рік, – ріка Стугна, худу струю маючи, пожерши чужі ручаї, і струги розтерла на хащу, юноші князю Ростиславу затворив Дніпр темні береги; плаче мати Ростиславова по юноші князі Ростиславі. Унили цвіти жалобою, а дерево з тугою к землі приклонилося».

А не сороки заскреготали, на сліду Ігоревім їздить Гзак з Кончаком. Тогди ворони не кракали, галичі помовкли, сороки не скреготали; по лозах повзали тілько дятлове, (они) стуком путь к ріці показують. Соловії веселими піснями світ повідають. Мовить Гзак Кончакові: «Коли сокіл к гнізду летить, соколича розстріляєм своїми золоченими стрілами». Рік Кончак до Гзака: «Єсли сокіл к гнізду летить, а ми сокольця опутаєм красною дівицею». І рік Гзак Кончакові: «Коли єго опутаєм красною дівицею, ні нам буде сокольця, ні нам красної дівиці; то пічнуть нас птиці бити в полі половечеськім».