Розділ «II»

Тогди Ігор глянув на світлоє сонце і видів від него тьмою все своє військо прикритим. І рік Ігор к дружині своїй: «Братя і дружино! Лучче ж би потятому бути, ніже полоненому бути; а всядем, братя, на свої борзії коні та узрим синій Дін». Спала князю в ум охота, і жалість єму знаменія заступила, іскусити Дону великого. «Хочу-бо, – рік, – копіє приломити конець поля половечеського, з вами, русини, хочу голову свою положити або випити шоломом Дін».

О Бонне, соловію старого времені! Аби ти сії полки ущебетав-єсь, скачучи, соловію, по мисленому дереві, літаючи умом під облаки, звиваючи слави обі половини сего времені, рискаючи в тропу Троянову через поля на гори. Піти було піснь Ігореві, того (Трояна) внуку. Не буря соколи занесла через поля широкії, галиці стадами біжать к Дону великому. Чи ж не запіти було, віщий Бояне, Велесів внуче?

Коні ржуть за Сулою, дзвенить слава в Києві, труби трублять в Новгороді, стоять прапори в Путивлі; Ігор жде мила брата Всеволода. І рік єму буйний тур Всеволод: «Один брате, один світе, світлий ти Ігорю, оба єсмо Святославичі! Сідлай, брате, свої борзії коні, а мої ти готові, осідлані у Курська напереді. А мої ти куряне свідомі кмети: під трубами повиті, під шоломи вилеліяні, конець копії викормлені; путі їм відомі, яруги їм знаємі, луки у них напряжені, сагайдаки отворені, шаблі виострені; самі скачуть, яко сірі волці в полі, іскаючи собі честі, а князю слави».

Тогди вступив Ігор-князь в золот стремень і поїхав по чистому полю. Сонце єму тьмою путь заступало, ніч стонучи єму грозою птиць обудила, свист звірин в стойлі. Див кличе на верху дерева, велить послухати землі незнаємой, Волзі, і Поморю, і Посулю, і Сурожу, і Корсуню, і тобі, тмутороканський болване! А половці не готовими дорогами побігли к Донові великому; скриплять теліги о полуночі, мов лебеді розпущені. Ігор к Донові військо веде. Уже-бо бідою єго пасеся птиця, рівно ж волці грізно шерошаться по яругах, орли клекотом на кості звіри зовуть, лисиці брешуть на черленії щити. О руськая земле! Уже за верховиною єси. Довго ніч меркне, зорі світ запалав, мгла поля покрила, щебет соловійний уснув, гамор галичий обудився. Русини великії поля черленими щити перегородили, іскаючи собі честі, а князю слави.