Розділ «II»

Михайло Кирикович, випивши добре, все наливав собі вина, вже не ждучи од хазяїна частування, і пустив свого лепетливого язика навзаводи, ніби коня на біговищі. Він бавив своїми брехнями й стару Таїсу Андріївну, і Любку, точив брехні без сорому, і вони за це дуже любили його й були прихильні до його, як оповідача, з котрим ніколи не можна було нудьгувать, ні на одну хвилиночку.

– А знаєте, Елпідифоре Петровичу, що це я надумав? – сказав Михайло Уласевич.

– А що ви там надумали? чи гарне, чи негарне? – спитала Мелася.

– Може, щось дуже ліберальне? Ви ж колись були завзятущим лібералом, чи що, – промовив Елпідифор Петрович насмішкувато.

– На цей час я надумав і справді щось ліберальне: щоб ви загодя застрахували свою нову мебіль в нашому страховому товаристві, де я служу; бо коли ваша мебіль вдалась на вдачу така ліберальна, як я, то ще, борони боже, коли б часом не знавісніла та й не погоріла на пожежі, – сказав Уласевич. – Це ж часом буває! Еге?

– Одже ж ви правду кажете, Михайле Кириковичу. Шкода буде втрати, а втрата була б чимала, – сказала Таїса Андріївна, зирнувши на Любу, – треба доконечне застрахувать.

– Атож! Мебіль не випручається з огню, як я колись в Москві викрутивсь од поліції. Я тоді був страшенним лібералом. Поліція слідкувала за мною й трохи не ганялась. Мені було байдужісінько про неї. Але раз якось кличе мене поліцмейстер і дає на бомазі загад зараз виїхати з Москви. От тобі й на! А як же мені на службу ходить в Москву з якогось Серпухова, чи що? Я взяв та й переїхав на передмістя, що було записане селом коло самої Москви, як от наша Деміївка сливе коло Києва. Найняв я там житло та й їжджу собі в Москву з тієї московської Демїївки. І ніхто не мав права до мене причепиться, бо я був правий: виїхав з Москви, а жив і служив у Москві.

– Хитро-мудро й не дорогим коштом, – сказала Мелася.

– Але ви вже, мабуть, кинули геть той небезпечний лібералізм? – спитав наздогад Елпідифор.

– Ну його ік нечистому ту мороку! Був кінь, та з’їздився. Я вже давно збайдужнів до усякої політики. Уласевич налив чарку портвейну й почастував сам себе.

– А було й таке в ті давні ліберальні мої часи, що я й ліберальні вірші складав, – сказав він згодом.

– То ви поет? ви здатні й вірші складать? – неначе аж писнула Мелася тоненьким голоском.

– Атож! Ще як я був в третьому класі військової гімназії, мені нависла на очі одна панна, дочка нашого наглядача.

– Певно, була красуня? – обізвалась Люба.

– Була гарна, як намальована, але була старша од мене на десять рік, а може, й більше.

– І вона вам припала до вподоби? – спитала Люба з зачудуванням.

– Ще й як припала! Я й за лекції забув. Покинув вчиться, та все шкрябаю вірші, бо закохавсь напропали. А тато раз якось і нагодивсь в кімнату саме тоді, як я шкрябав про свою любов. Бере й читає голосно: «Она моя, краса природы, совершенство! Я от тебя уж без ума! Кто вырвет деву у меня?»

– І татко, мабуть, вирвав у вас «дєву»? – сказала Таїса Андріївна.

– Видер з рук папір, пошматував на дрібненькі шматочки та й викинув за вікно, потім стулив два пальці докупи, дав мені носатку, та ще й приказав глузуючи: «Оце тобі лобзання! оце тобі «дєва»! Розхапали, мабуть, миші та пацюки мою любов та й порозносили десь по норах.

– Але, мабуть, ви й теперечки складаєте нищечком вірші, коли почали їх писати ще зазелень, ще змалку? – спитала Мелася.