Розділ «II»

– «Ой, горенько моє!» – передражнював далі Елпідифор панію Загірню й показав, як вона розчепірила пальці та присіла, щоб повизбирувать в кошик накуплені ласощі, і як вона все бідкалась та охала.

Елпідифор вмів штучно передражнювать людей, бо був на вдачу штукар. Він навіть малював на знайомих і дам, а найбільше на череватих і вагітних, дуже смішні карикатури: то задирав їх кирпаті носи вгору, то приставляв їм здоровецькі животи, то закопилював спідні губи, то розтягував сухорлявих на зразець драбини та чаплії. Під однією підписував: «Сарра Бернар у Києві», під другою – «Папісса Пія IX на Подолі». За це панії не дуже любили його й трохи боялись. Малюнки, дуже вдатно й штучно намальовані, ходили по руках і розважали знайомих.

Текля Опанасівна й Мелася встали.

– Час нам йти! – сказала Текля Опанасівна до дочки.

– О, не час-бо! Ми вас не пустимо без обіду, – промовила Таїса Андріївна.

– Зроду-звіку не пустимо! – крикнула Люба і вхопила Меласю за руку.

– Та ви ж для нас не готували нічого зайвого на обід! Ми гості випадкові, – сказала мати.

– Нічого – те! Наша куховарка настаче їжі на всіх нас. Сьогодні в нас готують чотири потраві. Настачимо поживку на вас обох, – просила стара хазяйка.

Люба нахилилась до Меласі й пошепки на вухо сказала:

– Сьогодні в нас обідатиме одна цікава особа. Мишка Уласевич, – може, й жених трапляється тобі… Принаймні побачиш. Дуже цікава й весела особа! Зостанься-бо!

– Знаю вже, знаю, що то за секрет ото шепочеш! – обізвалась мати. – Зоставайся на обід, Меласю! Не будеш жалкувать! Ми запросили на обід нашого завсіднього партнера й давнього знайомого. Дуже весела людина. Варто познайомитись і подивиться.

Текля Опанасівна й Мелася й не одмагались і одразу згодились на ті запросини. Буваючи у Києві, вони так вилічували та приганяли свої одвідинн, що в одних знайомих потрапляли саме на обід, в других – на вечірній чай, в третіх – на сніданок, бо напевно, знали, коли і в якій годині в якому домі буває снідання, коли обід або підвечірок чи вечеря. Це робилось ще й задля того, щоб розважить себе, щоб набалакаться всмак і дізнатись за міські новини.

Любка встала, подріботіла в кабінет і винесла звідтіля скриньочку з дорогими цигарами. То був вже її презент для Елпідифора. Ці презенти, теж не дешеві, Люба постачала своєму милому за вакханок та фавнів з кишені своєї мами. Останнє добро, – остання халупчина, як казала її мама, неначе розсипалась в їх руках по цеглині та деревині до решти. Сам Елпіднфор не дуже квапивсь постачать грошей на сім’ю. Він доставав на рік кільки тисяч карбованців, але ці тисячі теж якось розставали в його гарячих руках і крапали дрібним дощем крізь пальці та золоті перстні. В його все була недостача в грошах. Він любив грати в карти та часто загулювавсь з веселим товариством. Грав він в карти дуже погано. Гроші в його витрушувались та розвіювались, неначе полова на вітрі. Таїсі Андріївні доводилось частенько докладать на хазяйські потрібки та на своє убрання з остачі тієї ж халупчини.

Елпідифор взяв скриньочку з цигарами, вхопив дрібненьку Любину руку з пальчиками, сливе суспіль обнизаними золотими каблучками та перстнями, і, потягши вгору до своїх калинових уст, цмокнув ніби на льоту.

По світлиці пішов важкий, але приємний наркотичний дух дорогого курева. Таїса Андріївна любила той дух і простягла вгору свій чудовий, ніби виліплений носик, ловлячи той смачний димок цигари. Вона стулила папіроску й сама закурила. Текля Опанасівна одхилила рукою простягнуту до неї скриньку з тютюном: вона не курила й навіть несприяюче позирала на хазяйку, що пахкала димком просто на її обличчя.

Елпідифор курив і оповідав про своїх знайомих та їх деякі смішні вчинки, про випадки того дня на службі. Добра цигара ворушила його нерви, наддавала охоти до розмови. Любка не зводила з його очей, а Меласю брала зависність, що Любка зиайшла-таки свою долю, хоч і невінчану, і зазнала великого щастя з милим.

Розмова йшла голосно, весело, жваво. Двоє здоровецьких дзеркал одбивали в лиснючому склі веселу компанію. Люба зиркала в ті дзеркала й милувалась і своїм пишним видом, і гарною, викоханою постаттю свого Елпідифора, ще кращою у дзеркалі, ніж в натурі.

– Що ж там в вас на службі сьогодні, усе було гаразд? – спитала Таїса Андріївна, як розмова на одну мить була перестала, і вона силкувалась зв’язать докупи перервану її нитку.

– Усе гаразд, і не все! – обізвавсь Елпідифор. – Мабуть, доведеться мені прогнать наглядача над тюрмою. Подумайте собі! Входжу я вранці в двір, а під дворовою стіною валяється чимала купа якихсь чорних, засмальцьованих мішків, якогось дрантя. «Що це таке?» – крикнув я на стійчика. «Мішки, – каже. – Ще не встигли сховать». – «А то навіщо вони тутечки валяються?» – сказав я і вже почуваю, що мене бере гнів та злість. Я вхопив мішки в оберемок та й викинув на вулицю.

Люба й Мелася реготались, аж заливались, уявляючи собі, як ті білі, в золотих перстнях, руки хапали в оберемок заялозене дрантя й швиргали його через стіну на вулицю.