Розділ «II»

– Заглядаю я в другий куток двору, аж там стоїть кошик з угіллям. Кругом сміття, а в куточку стремлять якісь ломаки та мітли. «А це що?» – питаю в сторожа. «Та це я наставляв самовар начальникові та не встиг поприймать», – каже понуро сторож.

– Я тоді до його…

Елпідифор пик-мик! – та й не доказав і схаменувсь, бо… він тоді ляснув сторожа «по морді» золотими перстнями так, що той аж мазкою вмився.

– Я мерщій вхопив мітлу, наштрикнув на неї кошик з наглядачевим угіллям та й пожбурив його за стіну, а потім туди ж спересердя пожбурив і мітлу.

Елпідифор був надзвичайний чистюк. Він і сам любив чепурно одягаться і, по своїй українській вдачі, любив, щоб і кругом його було скрізь чисто та чепурненько. В тюрмах, в подвір’ї, в камерах тюряжників та в робітніх кімнатах – скрізь в його було чепурно й чисто. Але він тільки на це й звертав увагу, тільки за це й дбав. А як годували провинників та душогубів, що вони їли та пили, – про це йому було байдужісінько.

– Входжу я в робітницькі камери, де на маленьких нових верстатиках арештанти вироблюють полотна та килими, де плетуть туфлі й морщать з шкури постольці, – аж там сміття, сміття та ниток, та ремінців, та уривків од мотузків трохи не по кісточки! Я розсердивсь не на жарти. Це ж кат зна що!

Елпідифор, зроду опришкуватий на вдачу, і сам незчувсь, як спахнув: підвівсь з стільця й замахав руками вже зовсім не аристократично й не по-столичному.

– Я спроваджу наглядача туди, де козам роги правлять! Я цьому паскуді покажу, як доглядати тюрми. Мені щоб було скрізь чисто й чепурно. Мені щоб нігде не було ні смітиночки, ні порошинки. Про мене, стій з деркачем та й махай щохвилини. А як ні, то, про мене, нехай провинники ховають собі в роти й животи нитки й ремінці та й ковтають… Душа моя не зносе цього сміття! Цього я не подарую нікому. Цього я не стерплю!

Елпідифор спахнув, почервонів, з нестямки замахав руками, неначе він уявки бачив перед собою того наглядача й того стійчика і лаяв їх на всі застави. Йому й з голови випало, що тутечки була не тюрма, а лиснючий салон, і перед ним стояли не сторожі та стійчики, а сиділи шановні панії. Спах злості засліпив йому очі, затуманив тяму. Він ніби посатанів: крутив головою, махав руками. Золоті перстні блискотіли. Люті карі очі блискали. Червоний вид аж пашів.

Усі дами ущухли й з дива вирячили на Елпідифора очі.

Таіса Андріївна та Любка вже з рік прожили вкупі з Елпідифором і знали його, як дуже ввічливу й делікатну великосвітську людину. Він передніше й голосу ніколи не піднімав вгору, не то що не галасував. Але, оббувшись та оговтавшись з дамами, він тепереньки не вдержавсь і несподівано неначе вивернув себе навиворіт і показав свою палку опришкувату вдачу. Таіса Андріївна ще й передніше чула од люден, що перша жінка покинула його через його палку, опришкувату вдачу, але про те нічого не казала Любці. Тепер вона пересвідчилась, що чутка про Елпідифорову забісовану вдачу була правдива. Таіса сиділа збентежена цією вихваткою. Люба перестала сміяться та крутить очима. В покоях на одну мить стало тихо, ніби мертво. Усім стало якось ніяково.

Коли це в прихожій щось шарпнуло дзвоник, і хтось вскочив в прихожу швидко, прожогом. Мелася заглянула через одчинені двері в прихожу. Там щось ворушилось. Горнична поралась коло вішалки. Проти заскляних дверей Мелася вгляділа щось кудлате та пелехате, їй спочатку здалось, що то горнична впустила здоровецьку собаку, котру привів гість. В сутінках неначе заметлялись кудлаті та пелехаті собачі вуха, майнула ніби довга мохната цапина борода. Меласі здалось, що та собака никає коло дверей й обнюхує. Але гість скинув колоші й підвівся. В Меласі в очах знов майнула в темних суточках якась чудернацька пелехата постать.

«Що воно за проява нишпорить в прихожій? Не то цап, не то людина», – подумала Мелася, втиривши очі в ту постать.

Меласю взяла така цікавість, що вона вже підвелась з місця й була напоготові бігти в прихожу й подивиться, хто то прийшов. Але та постать незабаром роздяглась, причепурилась перед дзеркалом і ніби вплигнула в світлицю.

Мелася аж тоді придивилась, що в світлицю вступила й справді трохи чудна постать, котра своїм довгобразим видом трохи скидалась на цапа. На голові стриміло розкішне довге волосся, що вилось густими, неначе посіченими кучерями й спадало трохи не на плечі. Довгі вузькі вуха стирчали вгору й скидались ніби на ріжки. Низький лоб ледве було знать під патлами. Виски позападали; дві вилиці під очима повипинались, неначе дві печериці, а од вилиць тяглись униз довгі запалі щоки, неначе цей панок втяг їх в рот зумисне. Ніс був тонкий та довгий, і підборіддя було довге, але широке, а на широкому, ніби одрубаному підборідді метлялась ріденька руса борідка. Повні, товсті губи були обидві однакові, неначе дві ковбаски, стулені докупи, а над губами вились довгі, товсті вуса, підняті вгору й гостро закручені.

«Ой чудна ж оця людина, – подумала Мелася. – Чи вона гарна, чи погана? Вид чудний, але які розкішні кучері! І очі карі, блискучі, і постать рівна, але він чимсь скинувсь на цапа».

Гість поздоровкавсь загалом з усіма поклоном, швиденько побіг до старої хазяйки й привітавсь з нею. На швидкій ході він ніби підскакував наперемінку на кожній нозі, неначе ступав навшпинячки.

– Михайло Кирикович Уласевич! – порекомендувала гостя старій Гуковичці та Меласі Таїса Андріївна.

Михайло Кирикович шкрябнув ногою, цокнув закаблуками пo-офіцерській, ще й ніби підскочив і подав їм руку. Мелася примітила, що в гостя рука була сухорлява, з довгими, тоненькими пальцями і така цупка та тверда, неначе вона вхопила в руку пучок веретен, їй навіть здалось, що ті веретена аж застукотіли в її пухкій куценькій ручці.

«Ой який же чудний вид в цього Уласевича! Чи він поганий, чи він якось по-своєму гарний? Він скинувсь ніби на німця або на англічанина. Вид змізернілий, блідуватий, але карі очі блискучі, жваві. Так і ворушаться, неначе живе срібло. І кучері гарні», – все вертілись думки в Меласі, і вона все кмітила та придивлялась до чудного Уласевича.