Розділ «X»

Тим часом в Дрижиполі трапилась подія, дуже неприємна й навіть небезпечна і для Никона Кучми, і для самого молодого доктора.

В Никона Кучми на святках та в неділі, як і передніше, завжди збиралась юрба цікавих до книжок людей то в батьковій хаті, то в клуні або в садку, як надворі була година. Никон читав їм українські книжки. Цими книжками цікавилось усе село. Люде ходили до Никона й назахват позичали книжки. Чутка про це читання пішла по других селах в околиці. А до молодого вважливого та доброго доктора насунуло багато слабих, навіть з ближчих околишніх сіл. Люде то сиділи на східцях ґанку, то стовбичили коло ґанку надворі часом цілим натовпом, застоюючи черги. Це все було таке небувале на селах, таке нечуване в глушині, що вже давненько кинулось в очі всім по всій околиці. Щоб побільшить і підсилить свою півчу гарними голосами, Никон почав одбивать півчих од церковного хору та підмовлять, щоб вони приставали до його хору. Протопоп почав ремствувать та прилюдно нарікати на Никона. Никона почали судить та гудити і навіть обговорювать. Його заздрівали, що він недурно збирає в себе якусь збірню, що він знається з доктором та фершалом, часто гостює в їх, мов їм рівня, поводиться з ними за панібрата, що він в чомусь поєднався з ними. На своє лихо, Никон посварився ще й з урядником… Пішла чутка по околиці, що до доктора й Никона от-от незабаром прийдуть трусити та обшукувать.

Одного дня урядники й справді прийшли трусить та обшукувати Никона. Перетрусили все в хаті й у клуні, звеліли, щоб батько одчинив скриню, нишпорили по всіх усюдах і, нарешті, забрали усі загалом книжки, котрі познаходили. Книжок було багацько, бо Никон писав до авторів у столицю й у Київ, щоб вони поприсилали свої видання для читання народові. Книжки склали в рядно, але через тижнів зо два Никонові вернули його ряденце з книжками, тільки заборонили йому збирать в себе в хаті й в оселі збірню й читати їй книжки. Він, порадившись з доктором, од того часу ходив читати людям то в одній, то в другій опрічній просторнішій хаті наперемінку.

Після цієї події, що скоїлась несподівано й негадано, знов пішла по селі поголоска, що така сама трусанина буде ще й у доктора і вчителя, а по околиці пішли слихи, що вже в їх і трусили, навіть і в тих, в кого вони бували в гостях.

Така чутка дійшла й до Деркачівки. Гуковичі стурбувались. Ліда, почувши за це, одразу ніби охолола. Мишук запріг коня й зараз побіг до брата. Він оповістив братові за таку чутку, але дізнався напевно, що нічого того не було, що то тільки пішла скрізь побрехенька. Мишук вернувсь додому заспокоєний.

Вже наприкінці літа Яків Кирикович напитав собі місце на Кавказі, десь на Кубані. Тоді він наважився взяти в батьків Ліду й виїхать з нею в ті далекі краї, куди не достягли б людські довгі язики з околиці Дрижиполя.

Найнявши поштові коні, він одного дня зрання побіг в Деркачівку, наважившись щиро й прямо поговорити з старим батьком, щоб він видав за його Ліду.

Гуковичі тільки що випили вранішній чай і ще сиділи за столом та балакали, як у браму вскочили коні й підкотили дуже швидко під ґанок. Усі зирнули у вікно і впізнали Якова Кириковича. Погонич спинив баскі коні. Вони наче спинились на льоту й раптом стали коло ґанку, як укопані. Доктор, ніби хапаючись, стрибнув з візка. Усів горниці одразу ущухли й неначе дух притаїли.

– Яків Кирикович! Чого це він так спозаранку? – промовив батько.

– Щось трапилось! Щось є! – вихопився Мишук. – Увігнався в двір швидко, неначе за ним хтось гониться. Може, тікає?

– Цей несподіваний приїзд якийсь лиховісний. Щось скоїлось! – сказав батько.

– А може, втікає та має на думці переховаться в нас на якийсь час, – обізвалась з переляку Мелася, пригадавши усякові слихи за Якова Кириковича.

– Може, й навспражки так! Бо чого б пак він оце пригнався несподівано до нас, коли він, само по собі, втямив же моє виразне натякання, бо вже давненько покинув свої часті одвідини. Я не вагаюсь в тому, що він догадався, що такі, як він, одвідачі мені неуподобні, – бубонів сливе нишком старий, щохвилини сподіваючись, як непроханий одвідач от-от нагло вступить в покої.

В дверях з’явився несподіваний і непроханий гість, трохи зблідлий і помарнілий, і поздоровкався з усіма.

Його наглий приїзд здивував усіх. Усіненаче остовпіли й з дива витріщили і втирили в його очі. Усім було ніяково; всі чогось ніби злякались. В Ліди серце охололо й спинилось на одну мить. Вона зблідла на виду, аж пополотніла. Але незабаром серце неначе ожило й закидалось швидко та хутко. В неї щоки раптом почервоніли. Вона догадалась, чого так несподівано прикатав доктор.

– Вибачайте, що непроханий і, певно, небажаний гість прибув до вас з одвідинами. Але мої одвідини будуть останні. Я прибув до вас по великому задля мене ділу й мушу поговорить з вами, Андріяне Кириловичу, та з вами, мамо! – говорив молодий хлопець якимсь ніби потаємним, придушеним голосом.

«Мабуть, оце тікає, а за ним гоняться слідком», – подумали Мелася й мати й обидві полякались на смерть.

– Що трапилось? Кажіть хутчій! Не мучте нас, – промовила мати, неначе аж крикнула.

– Нічого такого не трапилось. Я приїхав поговорити за свою долю та за долю Ліди Андріянівни, – сказав доктор вже спокійніше й голосніше.

– Дбайте передніше од усього про свою долю та про свій талан. Долею дочки пиклюватимуться батько та мати, – сказав батько й насупив свої довгі й густі брови так, що в його вид став ніби сердитий.