Розділ «X»

– А це до мене лист з пошти? – спитав отець Яків, вглядівши на столі конверт з написом.

– Ні, не до мене! Це Яковові Вербицькому, – сказав батюшка придивившись. – Як цей лист сюди потрапив? Мабуть, помилка поштаря? Але ж це тільки конверт. А де ж лист? Це вже ти попоралась і вийняла чужий лист та й… надісь, і прочитала, – по сільському звичаю.

– Атож! Я сама помилилась та й роздерла конверт. А тепер ніяково вже вертать назад. Я той лист вкинула в грубку й спалила. Де на пошті не запірвуть «Якова», то й пруть того «Якова» до тебе.

Через день до Андріяна Кириловича смерком принесли з пошти лист та газети. Він розгорнув лист, хапком перечитав його й одрізану дописку. Під листом підпису не було. На дописці, на клаптику був підписаний фершал Яків Вербицький.

– Анонімний лист од когось на Ліду… Овва! Погана справа! Теклю! а ходи лишень сюди та прочитай оці шпаргали, – гукнув він на жінку з кабінету.

Прийшла важкою ходою й Текля Опанасівна. Вона була низькоока й начепила на перенісся сині окуляри, трохи не притулила листа до лампи й перечитала його вважливо, не хапаючись, неначе цідячи слова й рядки.

– Я цього й сподівалась вже давненько, – сказала вона спокійно, – але хто б оце написав оцей лист? І звідкіль він посланий?

– Мабуть, пише якась духовна особа, бо писано в поважному моральному тоні: усе в його мова мовиться про мораль, про доброчинок, злочинок, лиходійство, навіть за проступство.

– Мабуть, дрижипільський протопоп, бо лист скинувсь трохи на проповідь. Певно, пішла вже по селах поголоска за Ліду, пішла чутка за її одвідини до Матушевських і вже заскочила й до його. Спасибі, що застерігає нас зачасу. Це застереження треба мати на увазі. Он куди воно вже зайшло! Яків Кирикович людина чесна, статковита, поміркована. Мені здається, що він не повинен би занапастить і запагубити нашу дитину, – говорила Текля Опанасівна.

– Говори! Не запагубить! Він людина чесна й розсудлива, падкує коло лікарського діла. Це правда. Але палке кохання буває сліпе, а часом і безглузде. Воно може накоїть багацько лиха. Треба б Ліду якось одлучить од його; треба роз’єднать їх, та ще й таки зараз, не гаячи часу! – вже не казав, а ніби гукав Гукович на всі покої.

– Адже ж і я колись ходила на одвідини до тебе потай од мами, бо гаряче й щиро кохала тебе, і вийшла за тебе проти її бажання й волі.

– Але ж Ліда не може вінчаться з Яковом Кириковичем, бо вона ж йому рідня! Ти за це, мабуть, і забулась! – гукнув Андріян Кирилович.

– Ох мені лихо! Я на це чомусь не зауважила! Що ж оце вийде з їх кохання?

– Може вийти те, на що натякає оцей старий бородань в своєму листі.

– Не кажи-бо так! Погана в тебе манорія! Як тільки зайде мова про будлі-якого батюшку, в тебе інших слів ніби й нема, тільки – патлач, кудлань, бородань, неначе ти пошився в штунди, абощо. Гляди лишень! Ще скрізь піде поголоска, що з нашої оселі пішла штунда по селі.

– Але ж що нам діяти? що чинить? – гукав Гукович на всі покої.

– А що ж діяти? Не пускать Ліди до Марусі та й годі.

– Але, як на мій погляд, тим часом за це не треба нічого казать ні Ліді, ні навіть Меласі, щоб вони до якогось часу нічого за це не знали. Може, воно перетреться, перемнеться та й так минеться й забудеться, – промовив батько.

– Чому ж то не казать Меласі? Не клопочіться за Меласю, бо Мелася вже все дочиста чула й знає, – залепетала Мелася, вскочивши прожогом в кабінет.

– А ти вже й чула? – спитав батько.