Розділ «X»

Вона пішла до кімнати, винесла образ, поблагословила Уласевича, обняла й тричі поцілувала.

– Нехай бог пошле вам щастя, пошле талан та долю на новому місці, в новому житті: де любов – там і бог. Хто ж запалив ваше серце коханням, як не бог?

– Я, мамо, вже маю звістку з Кавказу, вже напитав собі службу. Я дам вам знати, коли Ліді треба виїжджать в далеку дорогу. Не знаю, як вам і дякувать, що ви знехтували тим законом, що рідним братам не можна вінчаться з двома рідними сестрами. Цей закон давно вижив свій час, і вже час би його визаконить і вивести, – казав Уласевич, цілуючись на розставанні з усіма: і матір’ю, і з Лідою, і з Меласею та з братом.

– Господи споспішай вам! Щасти боже, на все добpe! – гукнули Мелася й Мишук до брата.

– Спасибі! Я не знаю, як вам, мамо, й дякувать за ласкавість та прихильність до мене, бідолашного! Недовго я й задляюсь: спродаю деякі завальні речі, а книжки та лікарський дріб’язок запакую, заберу з собою та й виїду в далекий край, де ми з Лідою будемо люде нові, невідомі, де нас ніхто не знатиме й ніхто не докучатиме поговором, – сказав Яків Кирикович, хапком сідаючи на труський поштовий візок.

Яків Кирикович не довго й гаявся. Через два тижні він подав листом до Теклі Опанасівни звістку й призначив день, в котрий має виїздить в дорогу. Текля Опанасівна, як добра й дбайлива господиня, ще заздалегідь надбала чимало дечого для приданого Ліді. Не треба було й великого заходу. Настав день од’їзду. Яків Кирикович, напутивши Никона та вчителя, як далі провадить просвітню справу, й попросивши подавать йому звістки за все, розпрощався з ними. І селяни й усі знайомі дуже шкодували та жалкували за ним.

Текля Опанасівна заходилась ще зарані, щоб вирядить дочку в далеку дорогу. І мати, і Мелася, і Мишук – усі ходили засмучені. В матері очі були заплакані. Плакала й Мелася.

– Не з дружками та боярами довелося тебе, моя дитино, виряджать до вінця: не з весільною пишнотою, не з музиками та піснями виходиш ти з дому, а з слізьми та смутком в душі. Несплоха, певно, побачимось. Пиши, подавай за себе звістку повсякчас! – говорила мати, виряджаючи Ліду в дорогу, налагоджуючи все, що було потрібно на новому хазяйстві в господі.

– Не плачте й не журіться, мамо! Ви бачите, що я не плачу, що я весела й навіть ладна співати, бо з милим буде скрізь рай для мене, хоч би в убогій сільській хатині. Коли б ви, мамо, знали, яка я тепер щаслива! яка я рада! – говорила Ліда на розставанні, сідаючи в екіпаж і виїжджаючи з двору.

Батька не було вдома: він зумисне десь зник, виїхав з дому й навіть не попрощався з Лідою, не побажав їй щастя-долі в новому житті. Ліда поїхала на вокзал сама, де її стрів Яків Кирикович.

– Тепер дорога нам скатертею! – сказав він, взявши під руку Ліду й одводячи в вагон. – Нема кому й побажать нам щасливої дороги. Побажаємо ж ми хоч самі собі, коли ніхто з рідні не зважився виїхати з тобою з дому й побажать нам обом щастя й долі в житті та щасливої дороги.

– За всі голови! Байдуже мені за все, аби тільки я була з тобою вкупі до мого сконання, до останнього подиху мого живоття, – стиха обізвалась Ліда.