Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Знову затих.

У неї душа кричала вiд несвiтського болю, але нi одне слово не проходило крiзь уста.

У сiнях затупотiло. Це прийшов батюшка…

Вiдбули його.

Уже розвиднилося зовсiм, як круг Зiнькового лiжка постали товаришi.

– Пiдведiть мене! – промовив хворий. Пiдвели, заложили за спину подушки. Вiн сiв.

– Уже груди нiмiють… Час прийшов умирати… Як сидiв у тюрмi, заприсягся не покидати цього дiла – за правду стояти… Не судив менi бог справдити мою присягу… Короткий мiй вiк… Нехай моя присяга буде вашою!

– Буде!.. Буде, братику наш, товаришу наш вiрний!..

– Спасибi!.. Добувайтеся правди!.. Тяжко без свiту!.. Де вiн?.. Де вiн?.. – питав хворий, уже блудячи словами. – Коли б хто показав!

Затих на мить, опритомнiв.

– Мати стара зостається в мене, дружина молода – з дiдом нехай вони в цiй хатi живуть… А ви їх догляньте, братики!..

– Доглянемо!.. Не турбуйсь тим!..

– Хай вам бог заплатить!.. Мамо! Спасибi тим рученькам, що мене носили-годували… Тим нiженькам, що за мною ходили!.. Прощайте, мамо!..

Ридаючи, припадала до його мати.

– Гаїнко! Дружино моя вiрна, серденько моє дорогесеньке, раю мiй любий!.. Прощавай!..

Вона мовчки до нього припадала, не можучи вимовити слова.

Тодi прощався з дiдом, з товаришами i кожному казав останнє привiтання.

А вони питали:

– Кажи, брате, – може, ще що звелиш?

– Нiчого не звелю, тiльки не забудьте мого заповiту!..