Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Я ж думала, що воно пособить… я ж не знала, що таке лихо… я ж…

– Дiду! – промовив Зiнько. – Або самi… або бiжiть до Васюти, – хай до лiкаря… зараз…

Переляканий дiд кинувся, нi слова не кажучи, з хати. Зiнько лежав, заплющивши очi, i тяжко дихав. Гаїнка все стояла навколiшках бiля лiжка, притиснувши руки до грудей, i дивилась нерухомим поглядом на Зiнька. Вiн мовчав довго.

Врештi промовив:

– Мамо… нехай… вона пiде… Ви самi зостаньтесь зо мною…

Гаїнка встала i вийшла з хати.

Вийшла в сiни, повернула в хижку i забилася там у найдальший куток.

Сiла долi i сидiла так у темрявi, обхопивши голову руками, прихиливши її до стiни.

Чула, що вмирає. Вмирає, бо вiн умирав i прогнав її вiд себе.

Знала, що заробила це.

Вороги вбивали – не вбили, а вона вбила, вона своєю зрадною рукою подала йому смерть.

Знала, що нема й кари на таке лиходiйство.

Душогубовi-розбiйниковi є кара, а їй нема, бо нiхто такого не зробив, як вона.

Знала, що їй уже нема нiчого на свiтi, сама темрява.

I вмирала в темрявi.

Не могла ворухнутися, не могла скрикнути, у неї не було вже сили, її тiло вже не жило, тiльки душа жива болiла так…

О, як без мiри, без краю!..

Ця нiч, ця темрява – вона гнiтила їй душу, роздавлювала, знищувала, а душа все почувала, все болiла.

А там Зiнько вмирає.

I вона не смiє туди пiти.