Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Боже, боже! Нащо ця душа невмируща? Хай би вона вмерла!.. Тiльки б не цi муки, не це мордування!..

Хоч би кричати здужала!..

Нема голосу…

Дiд вернувся вiд Васюти з поганою звiсткою: саме як Васюта ще вдень був в Чорновусi, лiкар побiг поштою на станцiю, на машину: на три днi їхав у губернiю, в город!

Помочi не було.

Зiнько вислухав це мовчки.

А дiд, стоячи над їм, казав:

– Зiньку! Сину! Прости мене!.. Це я тебе занапастив… Це я добув зiлля в знахаря i Гаїнцi звелiв… Говорив, хлипаючи, i весь трусився.

– I ви, дiду, – тiльки промовив Зiнько, та й не сказав бiльше нiчого.

Усю нiч мати з дiдом були коло хворого. Раз у раз його корчило, пекла згага, i вiн пив, силкуючись її залити.

Перед свiтим сказав:

– Ноги обважнiли…

Мати торкнулася до нiг – вони були холоднi. Вiн зрозумiв це з її погляду.

– Холоднi, мамо? Це вже смерть iде.

– Синочку мiй! Не кажи так! – простогнала бесщасна мати.

– А що ж, мамо, коли воно правда. Я сьогоднi вмру.

В хатi настала тиша.

Темряве свiтло осявало блiде обличчя хворого i двi прибинi горем постатi коло його лiжка: мати сидiла, дiд Дорош стояв похилившися.

Враз вiн схилився до землi i вдарив перед лiжком поклона:

– Сину! Зiньку!.. Прости мене!..