Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– На твоїй нивi. Ми вчора та й сьогоднi ще орали.

– Як то?

– Чи ти не знаєш, як орють? За чепiги руками та й гей-соб, мурий!.. Карпо та Дмитро, та з Савкою Михайло-помагайло, та оцей Васюта, що говорить тута, та оцей дiдусь Дорош, що над їми командував, та заходилися орати та й виорали, а ти, пане господарю, добре тепер дбай та їм порядок, давай – де та що сiяти!

Зiнько похилив мовчки голову, i сльози забрищли в його на очах.

– Ну, от i похнюпився! Та ну бо, глянь веселенько та розкажи нам гарненько, що робити!

– Братики мої рiднi, спасибi вам за велику ласку! Поки живий буду, не забуду її!.. I вам, i дiдовi.

– От гляньте ви на його! – засмiявся Васюта. – Наговорив сiм мiшкiв гречаної вовни, а все пiвтора людського, що й купи не держиться! Ти йому про дiло – Про зерно, а вiн тобi про ласку! Та нам не треба нiякої ласки, – нам треба твого зерна.

– Ви, братчики, мов удруге мене на свiт оце народжуєте!.. – казав Зiнько. – Бо тепер менi легше й на сонце дивитися за таким щирим приятельством.

– А як же тиє си думав собi? – загомонiв Карпо. – Одно в нас товариство, одним дишемо духом, та чи покинемо ж товариша в притузi великiй? Не треба було б i товариства нiякого, коли б ми в помочi не ставали один одному, про себе самих тiльки дбаючи.

– Правду, Зiньку, хлопцi кажуть! – озвався дiд Дорош. – Отак i треба по-людському, а не то що дери з кого попадя без нiякого жалю! От, їй-бо, веселiше й жити на старiсть стая, таких добрих людей бачивши, як оцi хлопцi!

– Хлопцi та й хлопцi! – гукнув Васюта. – Що це за напасть така, що все на хлопцiв? Наче я дурно робив Зiньковi, чи що? А нi же! Ось нехай лиш устане, а мене тим часом поб'ють, бо вже вдруге каменюкою хтось кидає, – то буде вiн робити на мене, аж кректатиме! От побачите!.. Я його запряжу!..

Всi засмiялись, а Васюта сидiв поважно й щипав свого бiлявого вусика.

– Мої ж ви добрi! – казав Зiнько з блискучими ще вiд слiз очима. – Нехай вам так бог допоможе, як ви менi допомогли. Як би ви знали!.. Ви менi й душу немов оживили!.. От присягаюся: поки вiку мого, поти з вами!.. Будемо своє робити, як бог велить, нехай i повбивають нас! Ми своїм не поступимося… Що бог дасть!..

– Не поступимся нi ввiк! – промовив Карпо мiцним поважним голосом.

Стихли враз, тiльки у всiх блищяли очi, променiючи одним почуванням. А Гаїнка чула, як їй поза спиною сипнуло морозом, i їй стало так дивно i так страшно, як у церквi перед сповiддю. Кiлька хвилин було тихо, аж поки озвався дiд Дорош.

– Дасть бог, усе буде гаразд! Може й нiчого страшного не буде, – хiба ж таки все кривди нам терпiти! Дай, боже, щоб далi легше та веселiше жилося!

– От святе слово! – скрикнув Васюта. – Дай, боже, веселiше жити!

I справдi всi повеселiшали за тим словом i довго iде гомонiли.

Довго й Зiнько не мiг тiєї ночi заснути. Думка думку наздоганяла. Найбiльше на себе ремствував. Хiба ж не зогрiшив вiн, думаючи облишити все, покинути всю справу? А товариство його дяк не покинуло! Себе жалчiше йому зробилося, а не правди. А забув праведних людей, – вони ж i муки терпiли, їх несвiтським катуванням мордовано, на вогню палено… Його тiльки побито, а вини вмирала, а своєю правдою не поступалися. Знали, що хоч самi помруть, так їх смерть iнших до правди прихилить i таки направить людей куди треба… Де ж вона, та й правда, вiзьметься, коли кожен зрiкатиметься за неї обставати? I як це вiн чудно думав жити, нiкого не займаючи, щоб i його не займано! Хiба ж кривда чiпляється через те, що її займають? Вона сама хоче заняти чоловiка, пiд себе його пiдгорнути, забрати собi його силу. Хоч як ховайся, як обминай її, – вона сама тебе знайде! Нi, не можна так прожити. Треба з нею змагатися, а там… а там – що бог дасть!..

VI. ЛIКИ