Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Як ти змарнiла, Гаїночко! – промовив Зiнько.

– Мовчи вже! Сам гарний! – вiдказувала вона жартом, удивляючись у знеможене Зiнькове обличчя, що здавалось iще страшнiшим у темнiшому куточку. – Сам гарний: жовтий, як вiск, а худий, як скiпка, ще й очi позатягало, а пiд їми мов хто чорним попiдводив.

– Може, ти? – шуткував Зiнько. – Ти ж примазувала оце колись.

– От, не мала б чого робити!.. Он треба тобi сорочку к великодню пошити, щоб ти не був такий сердитий, як вiтер, що як йому мати дасть товсту сорочку, то вiн зараз розпустить губи та й почне з серця вiяти, що аж дерева стогнуть… Стривай, он хтось iде!

В сiнях справдi щось тупало. Дверi вiдчинилися, i в хату вступили Карпо та Васюта, а за їми дiд Дорош.

– Здоров, брате! Ще не спиш? О, та ти вже сидиш! Пiшли нашi вгору, як той циган! – вигадував Васюта.

– Сиджу… Сiдайте й ви!..

– Спасибi… Таки тобi полегшало, Зiньку? – питався Карпо.

– Полегшало…

– Дай боже, щоб i встав швидко! Тодi зараз можна буде позивати тих, хто побив тебе.

Зiнько махнув рукою:

– Про що думати!.. Хоч би одужати!.. Та й на кого я жалiтимусь? Хiба я знаю, хто це зробив? Я ж нiкого не пiзнав.

– Повинен урядник iзнайти!.. А коли не знайде, то в город жалiтися. Не можна ж так лиходiям безбожним попускати, не послухали тодi слова мого, а iстинно воно було, кари на їх великої треба: хоч би й смертi завдати лютим, то й того вони заробили грiхами своїми.

– Годi-бо. Карпе, облишмо це! – прохав Зiнько. Йому було тяжко тепер про це говорити.

– I справдi, хай йому, Карпе, – сказав Васюта. – Говорiмо краще, чого прийшли. Адже ми до тебе за дiлом.

– Скажете.

– То видавай лиш нам зерно!

– Яке зерно? Нащо?

– Ото – нащо! А ще хазяїн! Щоб сiяти, хiба ж нащо?

– Та де ж його сiяти?