Розділ «СПРАВА ЧЕТВЕРТА»

Хата Шкандибихи, багато убрана; по стінах вишивані рушники порозвішувані, замість лав стільці, червоною краскою викрашені. На середній стіні – двері, на праву руч – груба з лежанкою, у кутку – стіл, над столом божниця, шовковими рушниками огорнена, перед нею на ретязькові лампадка, а геть трохи далі – на ниточці голубок кружляє.

ВИХІД І

Шкандибиха сидить на лежанці. Карпо стоїть недалеко від порога.

Шкандибиха. Казала я тобі, сину, не бери ледащо в двір! Візьми ти отецького роду та міщанського звання; щоб і в себе що мала, була рівна та була вірна. А то – яка вона в тебе жінка? Що вона тобі принесла? Узяв же, як той кілок, голу; нарядив її, як ту паву… Що ж вона, вдячна за те? Діждешся дяки – дожидай!… Ті бісові злидні такі самохітні та самовільні, що й слова накриво не кажи, так зразу і стрибне вгору! Нащо брав? Хто примушував брати?! А ти – мовчиш; ти дивишся – та потураєш.

Карпо. Що ж мені робити, мамо?

Шкандибиха. Як що робити? Бери дрючину та бий до рук! Як ту товаряку, лупи! От вона і буде боятися, буде поважати… Де страх – там і бог… А то немає на неї страху ніякого – вона свою волю все більше та більше забирає… Ти не кажеш нічого, мене слухати не хочеш, – який же між вами лад буде? От і тепер: куди вона повіялася? чого вона повіялася?

Карпо. Вона хвалилася, що до матері піде.

Шкандибиха. Чого?… Чого до тії матері день у день тьопатися? Чоловіка та свекруху судити? Знаю, знаю… Там то вже наговоряться та насудяться! І сяка і така! і сякий і такий! Чоловік противний, свекруха уїдлива! Чого з ними дома сидіти?

Карпо. Що ж, коли я її, мамо, так люблю, що у мене рука не здійметься її ударити.

Шкандибиха. Бо дурень пришелепуватий!… Ти любиш, а вона тебе?… Дурень, дурень! Люби жінку, як душу, а труси, як грушу! Не б’єш, не учиш її, – за що ж вона тебе буде любити? Якби не раз – не два виманіжив добре – от би вона і знала, що то чоловік у неї, а не макуха яка-небудь… А то: який з тебе чоловік? Що з тебе за чоловік?… Вона тебе по всьому містечку славе, дурним величає, а ти – мов не чуєш… Сину, сину! ти таки зведеш мене на той світ Незабаром закриються очі мої, зложу свої руки, – що тоді буде з вами? Що станеться з тим добром, що надбала для вас? Вона ж його рознесе по всьому світу, розтринькає по всіх усюдах! Як мені буде лежатися на тому світі і дивитися, як чужа ледача дитина розносе добро, нажите віками… Оханися! Що ти таки думаєш собі?

Карпо. Та я вже терплю-терплю, та як і одважуся! то знатиме вона мене!

Шкандибиха. Знатиме! По чім вона тебе знатиме, коли ти їй у всьому волю даєш, у всьому потураєш? От якби пішов та загнав гострим батогом додому, то вона б не ходила! А то, може, там з другими хихи та сміхи заводе, а ти дома сидиш, її дожидаєш… Може, сама мати і зводні зводе… Крутила ж, небійсь, та вертіла, як сватався; підставила якогось ланця-пройдисвіта, щоб тебе обдурити та твою голову закрутити!… Знаю я тих Лимерів; споконвіку вони такі були! А ся ще в надаток і до скляного бога молиться! Чому ж його не спіймати дурня якого, щоб ради дочки заливав їй очі? Був один, що збула за його., думала: от то багатого зятя знайшла; то-то заживу! Добре ж, що в сього зятя та мати жива, – не попустила чужим добром порядкувати… А якби її не було? То обійшли дурня; окрутили, як знали, а то б – і добра його посіли!

Карпо. Еге-е! Так би я їх до добра ї підпустив!

Шкандибиха. Хто, ти? А навіщо ж її, як ту куклу, рядиш, як ту паву, водиш?

Карпо. Хіба воно, мамо, гарно буде, коли вона, моя жінка, та як старчиха ходитиме?

Шкандибиха. Хіба я велю тобі у дрантя та шмаття її рядити? як ту старчиху водити? Можна ж і простеньке яке справити та щоб воно не било, як те сонце, у вічі. А то на-пиндючив на неї аж горить усе! налегичив рублів і в десять не вбереш! Носи та вихорся перед людьми! Іди – щоб усі тебе бачили! Може, знайдеш другого, кращого від чоловіка.

Карпо. Наталка, мамо, не така.

Шкандибиха. Вір ти їй! Вона в тебе свята та божа! А наряджається отак – чого? А щодня тьопається з двору – куди? Нема того, щоб дома сидіти та чоловіка глядіти, – ніт, повіялася! Свекрусі, може б, коли і в голову треба заглянути, – дарма! Хай свекруху хоч і нужа з’їсть!

Карпо. То я її, мамо, піду покличу, щоб піськала вам.