Розділ «СПРАВА ЧЕТВЕРТА»

Кнур. Та годі вам. От зібралися провідати Наталку, розвеселити її, а вони до плачу доводять. Годі, кажу. Що се ти сама дома? А де ж чоловік, свекруха?

Наталя (божевільно). Чоловік здурів, свекруху сказило, та безвісти й забігли обоє.

Кнур. Ото й краще! Куди ж вони забігли?

Наталя. Полякались.

Кнур. Чого?

Наталя. Своєї тіні!

Лимериха. Та годі тобі, моя дитино.

Наталя. Бачите, бувають на світі усякі люди: одні бояться самі себе та біжать безвісти, а другі не соромляться і тих, кому вони зло заподіяли, та ще до їх і в гості йдуть.

Маруся. Наталю!

Лимериха. Що се ти плещеш, дочко? Оханися! Хіба ти не рада гостям?

Наталя. Як не рада? Я – рада.

Кнур. Хе-хе-е… Та вона трохи теє…

Кнуриха (до Марусі). Ти давно тут, дочко?

Маруся. Я ото зараз пішла.

Кнуриха. Он у тебе кісник розв’язався.

Маруся. Де? (Прибирає косу).

Лимериха. Боже мій, боже! Чи думала я таке, чи гадала?

Кнур. Та годі тобі побиватися, кумо. Видно, чогось посварились сьогодні.

Лимериха. Поли своєї б урізала та тікала!… І коли до їх не зайди, коли не заверни – то все отак; все, як у тому горшку, кипить.

Наталя (божевільно глянувши на всіх). Що се я своїх гостей не вітаю нічим? Сідайте, мої дорогі гості. Я зараз. (Виходе).