Розділ «Дія третя»

Ганна. Дурієш ти, молодице! Зінька. Гляну уостаннє!.. (Прилипла до вікна). Ганна. Не варта ти того, щоб з тобою панькатися, не таке твоє лихо велике, як дурне! Жируєш, жируєш, голубко! Кортить-таки, щоб все село знало? Щоб потім кожне пальцем показувало на тебе? Щоб приліпили таке прізвище, котрого й повік не збудешся? Ховатимеш очі від людей та щоразу оглядатимешся, щоб яка-небудь мерзота, котра не варта твого нігтя, не осоромила тебе привселюдно!.. Не раз квилитимеш: «Ой боже, боже, коли той вечір буде, коли вже про мене наговоряться люде!..» Ходім, навісна! Не хочеш? То цур же тобі, пек!.. У мене й свого клопоту доволі!.. (Пішла).

Зінька (сама). Ох, Романе! Отруто ж ти моя!.. Не зможу ж, не зможу відірвати тебе від серця!.. (Голосячи, припада до призьби).

Ява 17

Хведоска (вибіга з хати). Де ж таки, щоб я призналася при чужих людях, що кохаю його? Нехай мати самі кажуть. (Прислухається). Хто це регоче? (Придивляється). Хто то на призьбі? Це вже котрась з дівчат думає мене сполохати!.. Котра це? Мотре ти? Та ну-бо, не пустуй! Любко, обізвись!.. (Бере Зіньку за плечі). От вже ненавиджу!

Зінька (підвела голову). Чого тобі?

Хведоска. Хто це? (Відсахнулася).

Зінька. Гарна! Гарна, як змальована!.. Малюнок красує очі, а серце в’ялить… Хведоска?

Ява 18

Ті ж і Хотина.

Хотина. Хведоню, де ти? Скажи ж вже… А це хто?

Зінька. Не по знаку?

Хотина. О, як не по знаку? (Цілується з Зінькою). Милості просимо! Отже й гаразд!.. Тепер вже як свої… (До Хведоски). А ти хіба не пізнаєш?

Хведоска. Ба пізнала.

Хотина. Похристосуйся ж, дурочко! Ходім в хату. А моя Хведоня,– чи ви бачили таку соромливу? – не хоче сказати при чужих людях, що коха Романа.

Зінька. Нелегко вимовити! А ще тяжче, як вимовиш душу, аж дивишся: та душа курям під сідало!

Хотина (не розуміє). А бува, бува!..

Хведоска. Не слід ділити душу надвоє!..

Зінька зиркнула на неї.

Хотина. Ходімо ж, ходімо в господу! Зінька. Частуйте ж мене, дорогу гостю, від порога аж до покуття!

Пішли.