Розділ «Квінтер»

До свиданья, Москва, до свиданья!

Олимпийская сказка, прощай!

Пожелай исполненья желаний,

Новой встречи друзьям пожелай.

А ось зараз вони вже повертаються додому, де їх чекають Динерині батьки з Маринкою, яка приїхала з відпочинку, з Куби — їздила з групою обдарованих дітей і зустрічалася зі самим Фіделем Кастро. Тож, зібравшись разом, будуть вони ділитися враженнями, знову переживаючи приємне і пропускаючи погане та прикре.

Незважаючи на щільний графік роботи, на всю «перебудовну» вакханалію, яку запустив у маси цей плямистий популіст Горбачов вже рік тому, Вілен Петрович попередив і начальство, і підлеглих, що цієї суботи його на роботі не буде, і шукати не треба: у дружини ювілей, то вони поїдуть на дачу до її батьків. І хай не смикають, бо завжди споганять вихідні якоюсь дрібницею, яку й без нього можна вирішити. Тільки в крайньому випадку!

Динері виповнювалося тридцять п’ять. Здуріти можна!.. Здається, ось, вчора вони зустрілися, і їй було двадцять один, а вже сьогодні — тридцять п’ять… А йому у цьому році — сорок виповниться. Ні, це просто жах: жити не жив, а вже — сорок!

Коли і як вони пролетіли?.. Куди зникли?

Хоча… як подумати, то він не прохвиськав практично жодного дня: зернятко до зернятка складав, уважно слідкуючи, щоб не трапилося зіпсованих. Навіть Юрій Іванович, що спочатку довго й уважно приглядався до зятя, майже заспокоївся, лише зрідка поправляючи чи підказуючи, хоч і не зводячи з Білена очей.

А взагалі, як помислити, то уже сьогодні мав ТАКЕ, про що не міг і мріяти раніше. Не міг, бо навіть не уявляв, що воно — таке — буває; бо ні в якій уяві, ні в якій казці таке уявитися не могло! Те, що він мав, не могло навіть наснитися абсолютній більшості людей у цій країні! А ті поверхи, на яких зараз існував, той рівень, якого досяг?.. Хто коЛись раніше, міг би допустити, що дурнувате, балахманне дитя з Сутінок стане… хоча б рахівником у потребкооперацїї?! Вже не кажучи про голову колгоспу… Але ж…

І все це — лише завдяки рідній Партії та її вірному сину — комсомолу! Ну і, звичайно ж, тестю, Юрію Івановичу, хай живе довго і не нездужає на аневризму аорти чи хворобу Альцгеймера, обтяжену гемороєм!..

Балига, в свою чергу, теж мав дуже волохату руку нагорі — колись вчився і товаришував з одним, який і досі, незважаючи на всі зміни-перебудови, зумів утриматися на самому верху. З двома інфарктами, але — зумів! І вже все було готове, аби і Юрій Іванович туди перестрибнув, у головне ЦК Партії, оселившись у Головній Столиці, однак тут пішов з життя «наш дорогий Леонід Ілліч», просто випав з нього у черговій комі, і в країні почалася така чехарда, що у всіх голови пішли швидким обертом, і очі роз’їхалися в різні боки…

А ось уже більше року щось визрівало й булькало в цьому великому болоті, але — що?.. Знати би наперед, ех і підстрибнув би!.. Ех, і скочив би! Але… Не дано того нікому Тож — краще сидіти тихо і вичікувати. Ріка часу тече і головне — аби у вир не затягло. Хоча… і далеко відпливати не можна, бо викине на берег, або в очерет.

І тут Вілен Петрович брав приклад із тестя, придивляючись до його вчинків — брав для подальшого вжитку Особливо подобалося головне: Балига був обережнішим за найобережнішого. Юрій Іванович сімдесят сім разів подумає, як сім разів відміряти, аби раз — відрізати. Навіть перед тим, як пукнути — і озирнеться, і обдивиться, і під дивани позаглядає, і визначить, куди вітер дме: аби ніхто — ніхто! — не прошохав, що в нього всередині! Лише тихий брязкіт ключів, що їх постійно колихав на пальці, видавав його непомітну присутність. І навіть Вілен так і не зміг з’ясувати: що то за ключі, звідки, і чому тесть не розлучається з ними, похитуючи зв’язкою на лівому вказівному пальці.

Але коли Балига сходив на трибуну, то говорив так щиро, яскраво, з такою впевненою шаленістю, вкладаючи в кожне речення всього себе, що всі слухали його, затамувавши подих, не рипнувши кріслом, готові зараз же встати і піти за ним, куди б не покликав, куди б не вказав!

Правда потім, намагаючись згадати, куди звав головний ідеолог України, всі впадали в прострацію: виступ був, були гарні яскраві слова, були щире хвилювання і біль оратора за порушені питання, а от що він пропонував, до чого закликав, чого прагнув, куди звав — ніхто ні згадати, ні второпати не міг. Ніхто, ніколи!.. І навіть мотали зачудовано головами, наче струшуючи мозок, що видавав такий фантастичний висновок. І розводили руками, так і не збагнувши напрямок вказаного шляху. І чекали нових вказівок, які — хоч якось!.. — можна зрозуміти.

На дачу приїхали в п’ятницю надвечір. Тесть був на лікарняному, то вже тиждень відпочивав тут разом з Ліляною Семенівною, пораючись на ділянці, саджаючи всяку всячину. Вони радісно зустріли дочку з онукою та зятем, хоча сторонньому спостерігачу помітити їх радість було би неможливо.

Свою «Волгу» Вілен Петрович відпустив, бо у дворі стояла службова машина тестя, а його водій теж мав тут дачу, зовсім поруч, де й проводив весь час, поки «хазяїн» відпочивав. Тому, за необхідності не було проблем повернутися до Києва, або й поїхати куди заманеться.

Всією родиною походили по ділянці, роздивляючись, що і як росте, що потребує ремонту, а що треба вже й переробити. Потім Маринка побігла до подружки, мати з дочкою заходилися готувати вечерю і накривати стіл, а Вілен з тестем взялися перекопати зарослий бур’яном куточок, аби не марнувати час та нагуляти на свіжому повітрі апетит.

Потім вечеряли, розмовляючи про легке та неістотне, дивилися телевізора — аж цілих три програми! — і вже запізно полягали спати, вимившись у літньому душі під нагрітою за надзвичайно теплий квітневий день водою.