Розділ «Квінтер»

— Так… Назва від річки — Прип’ять, як то кауть…

— Ну, що ж… непогано. Романтично… До речі, мама телефонувала: у Мариночки температура, навіть викликала лікаря. Боїться, що коклюш. То я погодую тебе та й поїду до батьків — на роботі вже попередила.

— Тоді давай вечеряти. Бо зголоднів. А потім спробую таки осилити книжку цього… світового генія Кремешного, — Вілен стомлено потер скроні, потім очі і знову потягнувся, аж у кістках захрустіло. — А що дочка захворіла… — позіхнув, роззявивши рота до вух, — так я в дитинстві всіма хворобами перетрусився, і нічого… Хоч і живу селі. А тут!.. Вилікують, нічого не станеться… Не в Америці живемо.

Динера глянула на чоловіка довгим поглядом і задумливо сказала:

— А ти знаєш, що зовсім не кліпаєш очима? Тобі казали про це?

— Ні, не казали… То й що?..

— Люди так не дивляться…

— А хто так дивиться?

— Не знаю… — вона задумливо стулила губи. — Не знаю…

З часу одруження Вілен покинув усіх своїх коханок, віддаючи себе роботі і сім’ї. І тестя боявся: знав, що зробить обіцяне колись, а ще більше — пам’ятав ту давню розмову зі Свастухом, хоча з ним більше не зустрічався — той вже давно був десь у Москві, у самих верхах. Але ж — був!

Незважаючи на свою неспроможність любити когось або щось взагалі — навіть народження доньки п’ять років тому не розбудило в ньому генетичних батьківських інстинктів — Вілен ставився до дружини з усією повагою, на яку був здатний, хоча його ніколи не цікавило, про що вона думає, що відчуває, на що сподівається, як сприймає світ, що її хвилює, чого прагне. Зацікавлений лише собою, він пропускав пою вуха всі її розмови, скарги, судження, уважно посміхаючись при цьому. Динера просто була його тилом: дочкою його штовхача-начальника, домогосподаркою, теплим тілом уночі.

Ні, зрідка він стрибав у блуд, але потім мав такий жах, що скоро відмовився геть — ціна була зависокою. Знав: щось трапиться — і його закопають. Мале-е-е-енькою лопаточкою, з дитячого набору для пісочниці.

Назавжди.

Вілен Петрович з Динерою поверталися до Києва з Москви. У м’якому вагоні.

М’який вагон тих часів відрізнявся від звичайного купейного лише тим, що мав двомісні купе, більш пружні дивани, більш чисті вікна, більш свіжу білизну, більш незатоптані килимові доріжки та більш охайні туалети — з милом і без купи людей в черзі зранку, з рушниками через плече.

Тобто це були просто нормальні вагони. І ніяких додаткових вибриків не мали. Бо створювалися радянськими людьми для радянських людей. Хоча й будувалися в Німецькій Демократичній Республіці.

Як хто забув або не знає: так колись, вже тепер давно, називалася східна частина сьогоднішньої Німеччини, що її загарбав миролюбний СССР в результаті Другої світової війни, розірвавши цю країну на два шматки і один — привласнивши на правах переможця та побудувавши там квітучий соціалізм. Катуючи-вбиваючи потім всіх німців, які поривалися втекти з соціалістичного раю в сусіднє капіталістичне пекло. Просто зайцями стрибали через височенну стінуогорожу! А їх — били вліт, чергами з кулеметів. Та палили вогнеметами.

Шерстохвостови поверталися додому, з «Олімпіади-80». Поверталися, вщерть насичені враженнями і почуттями, бо побували у завтрашньому комунізмі. Побували, понюхали, лизнули, відкусили від того майбутнього, якого так чекають усі в цій країні вже стільки десятиліть!..

То дрібниці, що для створення в Москві цього «комунізму» з неї виселили «за 101-й кілометр» майже третю частину жителів, а ще третині наказали сидіти вдома і не рипатися навіть у двір, за хлібом; що в саму Москву впускали лише за перепустками, які спочатку треба було десь дістати по блату-знайомству; що всі електрички, поїзди, літаки, пароплави, дирижаблі, велосипеди і дитячі коляски перевіряли стрункі міліцейсько-цивільні хлопці з червоними пов’язками на рукавах; що з магазинів вилучили все, що горіло і могло бути випитим несвідомими будівниками комунізму.

Також дрібниці, що для створення десятиденного благоденства лише в одному місті, були витрачені майже всі запаси «засік Батьківщини» — радянська влада широко гульнула, пускаючи світу пилюку в очі. А насамперед — своїм, що вже й зневірилися в очікуваному.