Розділ «Квінтер»

Це не означає, що Партія СС була ні при чому, ні!.. Просто вона, як завжди в таких випадках, стояла осторонь, у куточку, в тіні — спостерігаючи, керуючи, вказуючи, поправляючи — тихенько, не висовуючись. І весь час ненав’язливо нагадуючи, що вона — лише скромна партія, а країною керують інші владні структури, приречені Конституцією СРСР.

Це тільки у випадках, коли траплялися досягнення, а ще й великі, Партія СС одразу вилізала на передній план, з широкою білозубою посмішкою і трибуною під пахвою, керуючись лозунгом «ПАРТІЯ ЗАВЖДИ ТАМ ДЕ УСПІХ, ДЕ ПЕРЕМОГА!» Хто має залишки пам’яті, пам’ятає цей лозунг.

І виходило: все найкраще в країні — від Партії, а всі негаразди і нещастя — від усіляких різних гілок влади. Згідно з Конституцією. Хоча абсолютно всі керівники в цій країні були комуністами — некомуністів до влади просто не допускали — а значить робили те, що тихенько, наодинці, на вушко, їм наказувала Партія.

І Вілен Петрович теж — спостерігав і все таке інше, потрібне й не дуже. А ще знаходив момент і на якомусь засіданні або нараді кидав якусь глибокодумну репліку, роблячи це в той час, коли всі стихали, намагаючись знайти рішення виниклої проблеми. Репліку він готував заздалегідь, вона не мала абсолютно ніякого відношення до питань наради: це була просто казна-яка розумна фраза, що підходила до будь-якої ситуації. І у серйозних людей складалася потрібна Шерстохвостову думка. Про нього.

Крім цього, він спілкувався з багатьма і багатьма — десь нашвидкуруч, десь більш ґрунтовно. Говорити Вілен навчився в тестя, тому всі співрозмовники мали його за вельми розумного. Хоч і нічого не могли второпати з розмови. Просто залишалося відчуття: це не глупа людина. Навіть — дуже не глупа!..

А може, так воно й було… Бо хіба ж політиків прорахуєш, роздивишся? Завжди схибиш. Навіть під рентгеном: у них усередині такий морок, як у погребі вночі, під двома ватяними ковдрами, з заплющеними очима, накрившись порожньою діжкою, пофарбованою в чорне…

Коли загальні обставини дещо прояснилися і було складено перші карти радіаційних полів, а ще потім всі ці дані були уточнені, Шерстохвостов став відвідувати територію атомної, суворо уникаючи небезпечних місць.

З собою брав дозиметриста та когось із персоналу, хто знав потрібну ділянку. Все ж недарма він, хай і заочно, мав спеціальність атомника та керував промисловістю. Вже про що, про що, а про радіацію мав повне уявлення! Та й тут… такого надивився… краще б не бачити.

Тому ходив, де було найбезпечніше, а найбільше сидів у добре захищених приміщеннях, спілкуючись з народом. І не світився, хто він є. А де смертельно ризиковано, хай лазять ті, хто раніше високі нагороди отримував, тау благах купався.

Спілкуючись з пересічними трудящими, Вілен Петрович завжди поводився демократично, створюючи образ людини, яка дещо — або й зовсім — випадково потрапила до влади, в душі залишаючись простим чолов’ягою, який розуміє і думки, і сподівання, і бажання, і надії народу. Він ніколи не хизувався, не давав вказівок, не ставив під сумнів авторитет співрозмовника, а коли й не погоджувався або щось доводив, то робив це м’яко, у вигляді роздумів.

Поки Шерстохвостов героїчно «ліквідував наслідки аварії», його водій Городіло, за покликанням клептоман, взагалі не вилізав з якоїсь нори під їдальнею, що стояла вдалині від станції, на острові, поруч з майже добудованими п’ятим та шостим енергоблоками.

Він висаджував Білена Петровича біля адмінкорпусу, на повних газах тікав на острів, аж колеса вищали, і прожогом, тільки вітер свистів у прищулених від страху вухах, біг у ту підземну нору, де й чекав, куняючи біля телефону. І навіть не крав нічого — так боявся радіації!..

І це його хвилювало не менш за саму радіацію: а ну, як красти розучиться!? Що тоді робити?.. І від усього цього ще більше схуд, навіть почорнів обличчям, хоча й раніше не був угодованим та білошкірим.

Того разу Шерстохвостову дали у проводирі слюсаря з реакторного цеху, спеціаліста з насосів: доволі високого, простуватого молодого хлопця, з ледь помітною світлою борідкою і русявим хвилястим волоссям.

— Мене звуть Вілен Петрович, — відрекомендувався Шерстохвостов, не подаючи руки, — я з апарату ЦК КПУ.

— А я — Гєфа! — привітно і щиро, по-доброму посміхаючись,

сказав проводир.

— Це що… прізвисько? — спантеличено застиг Вілен Петрович. — А ім’я як? Я не люблю 'звати людей на прізвисько, це принижує.

— Ні, мене так жфуть — Гєфа! — знову приязно посміхнувся той. — Пофніштю — Геннадій. Профто, я… деякі літери не фимо-фляю. Тому не матюкаюфь.

— Багато? — напружився Шерстохвостов: от тільки Герасима йому тут не вистачало… який Муму свою втопив!..