Розділ «Бене»

Але з’явився неподалік, у Києві. Бо Київ, так він мислив, місто велике, загубитися там нескладно, а знайти важко. Та й дівчата, на відміну від сільських, більш розвинені у статевих питаннях, знають коли, куди, що і як. А то так і до «Книги Гіннеса» потрапити недовго, як самому багатодітному батькові Радянського Союзу, що має всіх дітей від різних жінок. А це вже — непотрібна йому реклама.

Блукаючи по Києву, майбутній поет мислив, куди б приткнутися.

Працювати не хотілося, та й брали «некиян» на такі роботи, звідки й воли тікали. А ще, за півроку «дідівства» в армії, відвик від праці.

Ці півроку він більше валявся на ліжку у каптерці Шмулі-старшини, з яким здружилися, бо той був дуже розумним, навіть розумнішим за Шерстохвостова, хоча в шахи й не вмів. Валявся та мріяв, як стане відомим та видатним, хоч і сумнівався ким: чи то поетом, чи спортсменом-чемпіоном, чи письменником, а чи й громадським діячем. І дійшов висновку, що розвиватися треба в усіх напрямках, а вже доля підкаже, де йому вхопити більше. Та ще зрозумів: аби стати кимось, хто не працює, але їсть, і їсть непогано, треба отримати освіту.

Хоч бодай яку, аби освіту. З дипломом. Хоч бодай яким. Далі вже від нього залежатиме, як схопити долю за барки та міцно притиснути до себе. Щоб аж захрипіла…

Будівництвом займатися не хотілося, шахтарем ставати теж, як і меліоратором. А де ще потрібен талант копати? Не йти ж колодязі рити по селах…

І раптом згадав про геологів, цих хронічних романтиків, що копирсаються в землі по всій території безкрайньої радянської країни, розхристаної та п’яної до нестями, злеглої в багнюці та блювотинні — розшукуючи корисні копалини, аби їх миролюбна багата країна ставала ще багатшою, а з нею і люди радянські, щасливі, багатіли на зло тій клятій Америці та несли свій соціалізм у всі країни світу, не питаючи, чи ті цього хочуть, паскуди!

І йому привиділися намети на березі широкої повноводної ріки; вогнище, на якому булькає та пахне, як скажена, юшка з тільки-но зловленої риби; сосни та піхти навкруги, навпіл з кедрами; бородаті чоловіки та меткі жінки біля вогнища; він з гітарою, а всі зачаровано слухають, як Вілен співає про романтику, про далекі шляхи, про те, що нормальній людині не зрозуміти ніколи, та й навіщо?.. І ці пісні він написав сам… Раніше за Пахмутову.

До того ж і платять в експедиціях, Шмуля казав, непогано.

А ще додала рішучості тоненька книжечка на газетному папері, дрібним шрифтом, безладно та безграмотно набрана, що потрапила йому до рук в армії. І, що цікаво, книжка була українською мовою! І називалася дуже могутньо і оригінально: «Я — Українець!»

Там, серед віршів і коротких повістей, що геть не запам’яталися, була одна, яка Білену вкрай сподобалася — «Тайга». І в ній ішлося про Студента, який вперше потрапив до тайги, у геологорозвідувальну партію. І такий той Студент був і розумний, і меткий, і рішучий, і відчайдушний, і авторитетний серед усіх верств аборигенів, що захотілося Білену й самому стати таким, бо той Студент, на ім’я Парас, в душі теж був… кінченим поетом.

У технікумі його зустріли як рідного — там був страшенний недобір. А коли він розповів про рожевий диплом, блискучу медаль, про свій талант копати ями, про все-все-все — приймальна комісія, як один, змахнула набіглі сльози…

Лише одного не зрозуміли батьки-геологи: чому не п’є.

— Хворий? — подумав уголос літній голова комісії, на прізвище Уткін.

— Або ж — падлюка!.. — висловив припущення його сусід, Сіроштанов.

— А як до тебе ставилися у селі? — поцікавилася гарненька жіночка з комісії.

— Добре! — радісно ощирився Вілен і аж затрусив головою та замахав руками, як вітряк. — Дуже добре! У кіно пускали без квитка! Завжди! Навіть не питали квитка! Казали: «А-а-а, це ти?.. Заходь, придурок!»

— Ясно… — чомусь засмучено похитала головою жінка. — Я так і подумала…

— Нічого, свіже повітря, фізична праця… Це багатьом допомагало, Матеріловна, — втрутився лисуватий професор. — Думаю, треба брати.